Андрій Анатолійович Кокотюха - Пророчиця

за містом — ефект, погодься, не той, — Зарудний помітно пишався собою. — Лишалося справу закрити, і спустили б її на гальмах. Тим більше, там про якесь пророцтво йшлося, у нас із нечистою силою не в’яжуться. Але тобі, Горілий, крутило в одному місці. Вдова Коваленкова тобі Олесю здала. Довелося продовжувати пророцтва, та й справу все одно будь-що згортати треба.

— Ти навмисне послав по сліду Бородулі саме Шполу?

— Кого ж іще? Ти ж його втягнув у цю тему, Горілий, ти. З Галиною я роботу провів анонімно, вона й так усього боялася…

— Чекай, ти голос змінював, артисте?

— Аякже! — і Зарудний одразу ж показав, як він це робив, заговоривши глухо та утробно: — Ну, а з деким із людей Момота теж відповідну роботу провів. Серед купи крутих охоронців завжди знайдеться боягуз, котрий злякається тиску начальника карного розшуку. Хто зі мною хоче сваритися? — голос знову став нормальним, Зарудний наблизився до Сергія ще на крок. — Бородулю теж я накрутив, щоправда, анонімно. Попередив — підозрюють і шукають. Тільки не міліція, а бандити. Він чомусь повірив, писок же в пір’ячку, я навмисно послужний список кожного попередньо вивчав, перш ніж ввести людей Нікітина в схему.

— Зі Шполою… як вийшло?

— Простіше, ніж ти думаєш, Серьожо. Він чітко виконував наказ — доповідати мені. Вирахував я Діму Голову як стукача вже давно, той особливо й не ховався. Підкинув інформацію, яку треба було передати Шполі. А коли Шпола засів біля будинку — дав знати Бородулі, що його пасуть, є наказ стріляти. Бородуля запанікував і, побачивши мужика в цивільному зі зброєю в руках, почав стріляти. Думав, ясна річ, що то — бандит. До того ж я розрахував із мінімальною погрішністю, коли «Беркут» наспіє. Ті раді старатися — поклали озброєного і небезпечного бандита. Переляканий і загнаний пацан обов’язково б дуло витяг. Я навіть не думав, що так усе складеться і Шпола, дружок твій, загине в бою. Бородуля, звісно, стріляв у Шполу зі свого пістолета, на який мав дозвіл як охоронець, а не зі зброї, що з неї застрелили Коваленка… Але то вже дрібниці — скажімо, застрелив Коваленка з «лівої» зброї, пістолет зразу викинув. Справа Коваленка, як ти правильно говорив, закривалася будь-що. Аж тут ти знову з якогось дива приперся до його вдови. Ну, довелося напружувати свої можливості. Тепер ти, салаго, зрозумів їх нарешті?

— Ти справді Демон, — промовив Горілий. — І пишаєшся цим. Так само, як Коля Коваленко пишався своїми нібито сміливими вчинками. Грався ти, Зарудний, для власного задоволення. Доводив заодно своїм покровителям-політикам, який ти сильний і розумний. Але, як я зараз бачу, це не головне. Ти ж усе це мені розказуєш — і сам від себе в захваті! Які складні схеми — підмінювати труп пророчиці на труп стукача!..

— Вбивство стукача, який прямо причетний до вбивства Шульги, простіше пояснити бажанням помсти, ніж убивство пророчиці. В хаті було два трупи, ти просто другого не помітив. Потім один із них зник…

— Де Олеся?

— Закопав. Обіцяю прикопати тебе поруч.

Різкий рух — і Зарудний уже стояв до Горілого майже впритул, пістолет націлений у голову, а ліва рука простягнута широкою долонею догори:

— Все з кишень, розумнику! БІГОМ, Я СКАЗАВ! Бо в покійника в кишенях ритися почну, хитрожопий ти мій!

Мерехтіло полум’я свічки.

Його хитали стрімкі протяги, та загасити вогник не могли. Швидше за все — не хотіли. Навіть за такого освітлення Сергій Горілий бачив перед собою чорне, чорніше за всі темні ночі світу, пістолетне дуло — і більше нічого, навіть високу постать Зарудного заступило. Чорнота вбивчого дула була дуже красномовною, красномовнішою за будь-якого оратора. Воно зовсім поруч, ізсередини тягне смертельним, могильним холодом.

— Ну! — повторив Демон.

Сергій аж надто швидко поліз рукою в праву кишеню куртки.

— Стій! Куди! Повільно, суко!

Рухи Горілого справді сповільнилися. Праву кишеню вивернув повністю, звідти випала тільки напівспустошена цигаркова пачка, тихо впала на підгниваючі дошки старої, вочевидь, ніколи не перестелюваної підлоги.

— Друга кишеня! Ворушися!

Ця виявилася порожньою.

— Штани!

— Знімати?

— Побалакай у мене! Кишені штанів!

Там теж не виявилося нічого, крім мобільного телефону. Горілий поклав трубку в долоню Зарудного. Ступивши на півкроку назад і про всяк випадок попередивши:

«Стій, де стоїш!» — підполковник натиснув на відповідну кнопку, зайшов у функцію «Меню», зробив іще пару маніпуляцій і промовив із неприхованим полегшенням:

— А я думав — помилявся. Телефончик тобі Нікітин підігнав. Він сам зізнався, можеш не думати, як відповісти. Апарат із дешевих, тільки тепер навіть у таких диктофон умонтований. І в тебе, мудак, він зараз увімкнений. Ти кого дурити хотів, чмо болотяне?

Горілий мовчав, сказати справді не було чого.

— Сам же мене демоном обізвав, — замість нього мовив Зарудний, — повинен був знати, сопляк: я такі речі на раз-два просікаю. Ще коли ти тут почав зі мною балачки, я вирішив: відразу не валитиму, послухаю. І бач — не помилився. Дурня він тут вмикає, грається, відверта розмова сам на сам, сповідуюсь перед ним! Теж мені, піп! Бач, теж погратися закортіло в дешевого детектива!

Всі ми себе кимось уявляємо, Горілий! Причому кимось дуже крутим: Коля Коваленко, ось пацан цей із банку. Тридцять скоро, а все одно — пацан, якщо все так, як ти кажеш, і він за тобою поперся чисто погратися. Весела нічна прогулянка, твою мать! Думав, запишеш оці мої одкровення, потім почнеш торгуватися. Ідіоте, ти б звідси по-любому не вийшов, навіть якби я не розгадав твій фінт із диктофоном! Тільки один звідси вийде, ясно тобі? Між іншим, молодець, добре тримався, коли про друга свого почув. Я гадав, ти на мене кинешся, як усякий щирий друг, аби в горло вчепитися. Тут би я тебе і… Ну, це все одно станеться. Смерть твою Олеся передвістила, її пророцтва збуваються, треба бути послідовним. Кругом марш, мордою туди, руки на стіну, ноги розсунув! БІГОМ!

Горілий покірливо, хоча й повільно, розвернувся, вперся руками в стіну, взявся зручніше, попробував машинально, чи спружинять у разі чого.

— Шкода, що тебе не знайдуть ніколи, як і відьму. Ти ж бо в розшуку — підкинув я своїм роботи. Тільки тут саме той випадок, коли мені вигідно ваше безслідне зникнення. Пророчиця — зайвий свідок, ти — взагалі суцільний головний біль…

Зарудний, коротко замахнувшись, щосили жбурнув телефоном об залишки старої сільської пічки, притиснув пістолетне дуло до Сергієвої потилиці.

— Ну, здається все, Горілий.

Той справді знав — усе, і закінчиться все просто зараз, він навіть не встигне порахувати