Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

на спинку візка, заплющував очі і на обличчі в нього розпливалося майже фізичне задоволення. Може, це мені здавалося. Імовірно, я просто бачила те, що хотіла побачити, але Вілл був цілком спокійний, поки я обережно водила лезом по його підборіддю й щоках, а коли він розтуляв повіки, вираз його обличчя м’якшав, наче він прокидався з надзвичайно приємного сну. Віллове обличчя посвіжішало, завдяки часові, який ми проводили поза домом, шкіра злегка засмагла. Я тримала бритви на горішній поличці у ванній кімнаті, ховаючи за великий флакон кондиціонеру для волосся.

6. Бути простим парубком. Особливо з Натаном. Уряди-годи перед вечірніми процедурами вони сідали в кінці саду і Натан відкривав кілька бляшанок пива. Іноді я чула, як вони обговорювали регбі або кепкували з якоїсь жінки, яку бачили по телевізору, і це взагалі не було схоже на Вілла. Але я зрозуміла, що це йому потрібно, йому був потрібен хтось, з ким він міг бути простим паруб’ягою й поводитися відповідно. Це був острівець «нормальності» в його дивному ізольованому житті.

7. Коментувати мій гардероб. Певніше, дивуватися моєму гардеробові. За винятком чорно-жовтих колготок. Я двічі їх одягала, і він нічого не казав, а просто кивав головою, мовляв, хоч щось у цьому світі гаразд.

— Ти нещодавно бачила в місті мого тата.

— А. Так.

Я розвішувала на шворці білизну. Сама шворка була прихована в місці, яке місіс Трейнор називала городом. Гадаю, вона не хотіла, щоби щось таке повсякденне, як прання, поганило вигляд її квіткових бордюрів. Моя ж мама розвішувала свою білизну майже з гордістю. Це було схоже на виклик сусідкам: «Ану, хто мене переплюне?» Тато ледве відрадив її виставити ще одну сушарку для одягу перед входом.

— Він запитав мене, чи ти згадувала це в розмові.

— А! — Я намагалася нічого не виказати обличчям. Але, здавалося, він чекав на відповідь. — Певне, що ні.

— Він був не сам?

Я поклала останню прищіпку в мішечок, згорнула його й поклала в порожній кошик на білизну. Тоді повернулась до нього.

— Так.

— З жінкою?

— Так.

— Рудою?

— Так.

Вілл на хвилину замислився.

— Пробач, якщо повинна була розповісти тобі про це, — мовила я. — Просто вважала… не моє тут мелеться.

— І про це не просто завести розмову.

— Так.

— Якщо тебе це втішить, Кларк, це не вперше, — сказав він і попрямував у будинок.

Дейдре Беллоуз двічі повторила моє ім’я, перш ніж я звела очі. Я занотовувала в записник назви місць зі знаками питання, їхні переваги та хиби, і зовсім забула, що в автобусі. Я намагалася придумати спосіб вивезти Вілла в театр. Поблизу, за дві години їзди, був лиш один, і в ньому показували мюзикл «Оклахома!» Уявити собі, як Вілл киває в такт мелодії «Oh What A Beautiful Morning», було важко, та всі серйозні театри містилися в Лондоні. А Лондон і досі здавався нездійсненною мрією.

Загалом беручи, тепер я могла витягти Вілла з хати, однак ми вже об’їхали всі доступні місця в радіусі години їзди, і я й гадки не мала, як змусити його поїхати далі.

— Десь у своєму маленькому світі Луїза?

— Ох. Здоровенька, Дейдре! — Я посунулася, щоб звільнити для неї місце.

Дейдре з мамою були подруги ще з юності. Вона володіла крамницею оббивних тканин і була тричі розлучена. Дейдре мала настільки товсте волосся, що здавалося: вона носить перуку. З виразу її м’ясистого сумовитого обличчя знати було, що вона досі з тугою мріє про лицаря в білому, який прийде й забере її із собою.

— Зазвичай я не їжджу автобусом, але моє авто нині в ремонті. Як ведеться? Мама розповіла мені про твою роботу. Звучить дуже цікаво.

Отак доростають літ у маленькому містечку. Твоє життя в усіх перед очима. Нічого не сховати: ні того випадку, коли мене, чотирнадцятирічну, спіймали на автостоянці приміського супермаркету з сигаретою в зубах, ані того факту, що мій батько змінив плитку в туалеті на першому поверсі. Дрібниці повсякдення — валюта для таких жінок, як Дейдре.

— Усе добре.

— І добре платять?

— Еге ж.

— Я так зраділа за тебе після тієї історії з «Булочкою з маслом». Як шкода, що кав’ярня закрилася. У цьому місті всі потрібні крамниці закриваються. Я пам’ятаю час, коли в нас був бакалійник, пекар і м’ясник на центральній вулиці. Лише виробника свічок бракувало![24]

— М-м-м… — Я побачила, як вона зиркнула на мій список, і згорнула записник. — А таки ми хоч штори можемо купити. Як там ваша крамниця?

— А, добре… так… Що це було? Щось пов’язане з роботою?

— Я просто роздумую, що б сподобалося Віллові.

— Це твій інвалід?

— Так. Мій бос.

— Твій бос. Гарно сказано. — Вона злегка штовхнула мене під бік. — А як там твоя сестра-розумниця, справляється в університеті?

— Добре. І Томас теж.

— Сестра… От побачиш, вона ще країною керуватиме. Хоча, маю сказати, Луїзо, я й досі дивуюся, чому ти не поїхала першою. Ми завжди вважали тебе розумницею. Справді, ми й досі так вважаємо.

Я ввічливо всміхнулась. Не знала, що ще можна зробити.

— Та все ж хтось мусив залишитися, еге? І мамі добре, що хтось із вас радий бути поруч.

Я хотіла заперечити, але, подумавши, зміркувала, що я нічогісінько не зробила протягом останніх семи років, щоб переконати когось, що я мала амбіції чи бажання переїхати хоча б за межі своєї вулиці. Я сиділа там, під нами гарчав та вібрував старий натомлений автобусний двигун, коли ж разом я відчула швидкоплинність часу, втрату цілих його шматків під час моїх маленьких прогулянок сюди-туди тим самим маршрутом. Довкола замку. Споглядання Патрика на стадіоні. Ті самі дрібні проблеми. Той самий розпорядок дня.

— Ну, добре. Ось моя зупинка. — Дейдре ледве підвелася, закинула свою лаковану сумочку через плече. — Переказуй вітання мамі. Скажеш, я завтра зайду.

Я, кліпаючи, глянула на неї.

— Я зробила татуювання, — раптом мовила я. — Бджолу.

Вона зам’ялася, тримаючись збоку за сидіння.

— На стегні. Справжнє тату. Постійне, — додала я.

Дейдре подивилася на дверцята автобуса. Здавалося, вона була трохи спантеличена, та потім усміхнулася, гадаю, обнадійливо.

— Дуже добре, Луїзо. Як я вже казала, мамі — вітання: я взавтра зайду.

Кожнісінького дня, в той час як Вілл дивився телевізор чи робив щось інше, я сиділа перед його комп’ютером і старалася натрапити якусь чарівну подію, що зробила б Вілла щасливим. Проте час минав, і я виявила, що список речей, яких ми не можемо зробити, місць, куди ми не можемо піти, значно перевищив те, що ми могли.