Олдос Хакслі - Який чудесний світ новий!
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дикун знехтував цю пропозицію.
— Чого ви від мене хочете? – запитав він, дивлячись то на одне вишкірене обличчя, то на друге. – Чого вам від мене треба?
— Батіг, – відізвався безладно стоголосий хор. – Зроби той фокус з батогом. Продемонструй нам бичування.
А тоді задні ряди почали скандувати в унісон:
— Би...чу...ван...ня, би...чу...ван...ня.
Решта натовпу підхопили цей заклик і почали повторювати його, мов папуги, знову і знову, дедалі голосніше, аж поки, після сьомого чи восьмого повтору, вже не було чути жодного іншого слова: «Би...чу...ван...ня».
Всі скандували в унісон; сп’янілі від цього галасування, від одностайності, від відчуття ритмічного єднання і примирення, вони, здавалося б, могли так волати цілими годинами, майже безконечно. Але десь після двадцять п’ятого повтору це дійство раптово перервалося. З-поза Гоґсбекської гряди з’явився ще один гелікоптер, який, поширявши трохи над натовпом, почав опускатися туди, де стояв Дикун, на вільне місце поміж глядачами і маяком. Рев пропелера відразу заглушив усі вигуки; але коли вертоліт торкнувся землі і було вимкнено двигун, знову залунав настирний і монотонний заклик: «Би...чу...ван...ня; би...чу...ван...ня».
Прочинилися дверцята гелікоптера, і спочатку з нього вийшов рум’янощокий і білявий молодик, а тоді молода дівчина в зелених вельветових шортах, білій блузці і жокейському кашкеті.
Побачивши цю дівчину, Дикун затремтів, сахнувся і зблід.
Дівчина зупинилася, усміхаючись йому непевною, благальною, якоюсь майже жалюгідною усмішкою. Так протривало кілька секунд. Її вуста ворухнулися, вона щось сказала; але звук її голосу був заглушений гучним ревінням натовпу, що й далі повторював той самий рефрен.
— Би...чу...ван...ня! Би...чу...ван...ня!
Дівчина притисла руки до грудей біля свого серця, а на її гарненькому, як у ляльки, і світлому, як персик, обличчі з’явився на диво недоречний вираз жаги і смутку. Її сині очі стали немовби більшими, яснішими; і раптом з них викотилися й потекли щоками дві сльозини. Вона знову нечутно щось сказала; а тоді несподівано й палко простягла руки до Дикуна й рушила до нього.
— Би...чу...ван...ня! Би...чу...
І раптом вони отримали те, чого жадали.
— Повія! – Дикун, мов божевільний, кинувся на неї. – Розпусниця! – Він оскаженіло почав шмагати її своїм мотузяним батогом.
Нажахана, вона почала тікати, спіткнулася і впала у верес.
— Генрі, Генрі, – заволала вона. Але її рум’янощокий партнер дременув подалі від лиха і сховався за гелікоптером.
Кільце захоплених і збуджених глядачів прорвалося в кількох місцях; зчинилася тиснява, бо всіх, немов магнітом, тягнуло до центру цього атракціону. Що може бути жахливіше і привабливіше від болю!
— Гори, хоте, розгорайся, похоте![51] – Ошалілий Дикун знову вперіщив її батогом.
Усі пожадливо скупчилися довкола, штовхаючись і розпихаючи одне одного, мов свині біля корита.
— О, ця плоть! – скреготів зубами Дикун. Цього разу він шмагонув по власних плечах. – Убити її, вбити!
Приваблені цими страхітливими чарами болю і спонукувані нутряною звичкою до взаємодії, прагненням одностайності і спокутного злиття-примирення, що так невикорінно було їм прищеплено й зумовлено, вони почали наслідувати шал його рухів, лупцюючи одне одного так, як Дикун лупцював свою бунтівну плоть або це пухкеньке втілення пороку, що звивалося у вересі під його ногами.
— Убити, вбити, вбити... – і далі репетував Дикун.
І тут раптом хтось почав співати «Оргію-поргію», і вже за мить усі підхопили цей рефрен і почали витанцьовувати під власний спів. «Оргія-поргія», колами, колами, колами, луплячи одне одного в ритмі 6/8. «Оргія-поргія...»
Було вже далеко за північ, коли відлетів останній вертоліт. Задурманений сомою і виснажений тривалим чуттєвим шалом, Дикун заснув прямо у вересі. Коли він прокинувся, сонце вже було високо в небі. Він якийсь час лежав, кліпаючи, мов сова, на світло й не розуміючи, що з ним; тоді він раптово все пригадав.
— О, Боже мій, Боже! – Він затулив рукою очі.
Того вечора чорна хмара гелікоптерів, що летіла понад Гоґбекським кряжем, розтягнулася на десять кілометрів. Усі газети писали про вчорашню оргію-злиття.
— Дикуне! – погукали перші відвідувачі, висаджуючись зі своїх вертольотів. – Містере Дикун!
Відповіді не було.
Двері маяка були прочинені. Гості їх штовхнули й зайшли у морок кімнати з зачиненими віконницями. Крізь арку в дальньому кінці кімнати було видно сходи, що вели на верхні поверхи.
І ще там угорі, під склепінням арки було видно, як гойдалися, звисаючи, дві ступні.
— Містере Дикун!
Поволі, вкрай поволі, немовби дві неквапливі стрілки компаса, ступні повернулися праворуч, показуючи на північ, тоді на північний схід, схід, південний схід, південь, південний захід; тоді зупинилися, а за кілька секунд так само неквапливо повернулися знову ліворуч. Південний захід, південь, південний схід, схід...
Кінець
Примітки
1
«НАЙНЕЩАСНІШИЙ» СИНЬЙОР
«Два веронці». Дія п'ята, сцена 4., пер. Ірина Стешенко.
2
ГЕТЬ, ПРОКЛЯТА ПЛЯМО!
ГЕТЬ, КАЖУ!
«Макбет». Дія п'ята, сцена 1., пер. Борис Тен.
3
ЧИ ЗМИЄ ВЕСЬ
НЕПТУНІВ ОКЕАН
БЕЗВИННУ КРОВ З ЦИХ
РУК? СКОРІШ ЗЕЛЕНА
МОРСЬКА ГЛИБІНЬ ВІД
ДОТИКУ ЦИХ РУК
ПОЧЕРВОНІЄ.
«Макбет». Дія друга, сцена 2., пер. Борис Тен.
4
ЯК МОЖНА
В СМЕРДЮЧІЙ, ЗАЯЛОЖЕНІЙ ПОСТЕЛІ,
В РОЗПУСТІ ПАРЯЧИСЬ,
НА КУПІ ГНОЮ МИЛУЮЧИСЬ, КОХАЮЧИСЬ...
«Гамлет». Дія третя, сцена 4., пер. Леонід Гребінка.
5
Я Б СТЕРВОМ ГАДЯЧИМ
КОРМИВ ШУЛІК ВСЬОГО ОКОЛУ.
БЛУДНИЙ ГАД, КРИВАВИЙ!
ПІДСТУПНИЙ, ЗЛИЙ,
БЕЗЧЕСНИЙ, СЛАСНИЙ ГАДЕ!
«Гамлет». Дія друга, сцена 2., пер. Леонід Гребінка.
6
КОЛИ УП’ЄТЬСЯ ВІН, ЧИ БУДЕ В ГНІВІ,
ЧИ В
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Який чудесний світ новий!», після закриття браузера.
