Олдос Хакслі - Який чудесний світ новий!

колючки. Вони впилися в нього тисячею голок. Він намагався думати про бідолашну Лінду, бездиханну й заціпенілу, зі скрюченими пальцями й невимовним жахом в очах. Бідна Лінда, яку він поклявся завжди пам’ятати. Але його й далі переслідував образ Леніни. Леніни, яку він обіцяв забути. І хоч його тіло було подряпане й поколоте колючками ялівцю, його плоть і далі відчувала її невідворотну присутність. «Солоденький, солоденький... А якщо й ти мене хотів, чому ж ти не...»

Батіг висів на цвяху біля дверей, готовий відбивати черговий напад репортерів. Дикун нестямно побіг назад до будинку, схопив батога, змахнув ним. Вузлуваті мотузки вп’ялися йому в тіло.

—  Повія! Повія! – репетував він після кожного удару, немовби періщив саме Леніну (чого він підсвідомо й несамовито бажав), білу, теплу, пахучу, розпусну Леніну. – Повія! – А тоді розпачливо заволав: – Ой, Ліндо, пробач мені. Прости мене, Господи. Я поганий. Я лихий. Я... Ні-ні, ти повія, ти повія!

Зі своєї ретельно облаштованої схованки в лісі на відстані трьох сотень метрів Дарвін Бонапарт, найдосвідченіший фотомисливець за великою дичиною Корпорації чуттєвок, спостерігав за цією процедурою. Його терпіння й майстерність були нарешті винагороджені. Він три дні просидів у дуплі штучного дуба, а впродовж трьох ночей повзав на животі серед зарослів вересу, ховаючи в кущах дроку мікрофони і присипаючи дроти м’яким сіруватим пісочком. Сімдесят чотири години страшенних незручностей. Але тепер настав його зоряний час... найвидатніша мить, подумав Дарвін Бонапарт, перевіряючи своє знаряддя, найвидатніша, відколи він зняв знамениту стереоскопічну чуттєвку з завиваннями про весілля горил. «Шикарно, – сказав він собі під ніс, коли Дикун розпочав свою дивовижну виставу. – Шикарно!» Він ретельно націлив на об’єкт зйомки свої телескопічні камери, припавши оком до рухомого об’єктива; зробив максимальне наближення, щоб зняти крупним планом нестямне і викривлене обличчя (прекрасно!); переключився на півхвилини на сповільнене знімання (що дасть винятково комічний ефект, був переконаний він); прислухався до ударів, стогонів, безтямних і маячних слів, які записувалися на звукову доріжку плівки, спробував їх легенько підсилити (так, це явно краще); був радий почути під час тимчасового затишшя пронизливий спів жайворонка; подумав, як добре було б, якби Дикун повернувся до нього спиною, щоб зняти там крупним планом кров... і майже відразу (як дивовижно щастить!) той послужливо повернувся, подарувавши чудову нагоду зробити просто ідеальний крупний план.

—  Ну, це було грандіозно, – сказав він сам собі, коли все закінчилося. – Просто Грандіозно! – Він витер хустинкою обличчя. Коли вони ще додадуть у студії чуттєві ефекти, це буде розкішний фільм. Не гірший, подумав Дарвін Бонапарт, ніж «Любовне життя кашалота»... а це, заради Форда, багато важить!

За дванадцять днів «Суррейський Дикун» вийшов на екрани, і його можна було побачити, почути й відчути в кожному першокласному чуттєвкотеатрі Західної Європи.

Фільм Дарвіна Бонапарта відразу справив величезний ефект. Уже наступного дня після виходу фільму ідилічна самотність Джона була раптово порушена прильотом цілої армади гелікоптерів.

Він порпався у своєму городі... а ще він порпався у власних думках, намагаючись докопатися до їхньої глибинної суті. Смерть... і він застромив лопату в землю, тоді знову і знову. Всі «вчора» лиш освітлювали шлях до тліну смерті[45]. Розкоти грому лише підтвердили правильність цих слів. Він знову перегорнув лопатою землю. Чому померла Лінда? Чому їй дозволили поступово втратити в собі все людське, а тоді... Він здригнувся. Обціловуючи падло[46]. Поставив ногу на заступ і люто ввігнав його в твердий ґрунт. Для богів те саме ми, що мухи для хлоп’ят: вони нас для розваги убивають[47]. І знову розкоти грому; підтвердження правдивості цих слів... правдивіших за саму істину. А все ж таки той самий Глостер називав богів високими, праведними[48]. Крім того, солодкий спочив для тебе – сон, його ти часто кличеш, але боїшся смерті, що, по суті, є тим же сном[49]. Звичайним сном. Спати. Може, й снити. Його лопата наштовхнулася на камінь; він нахилився, щоб його підняти. Які нам сни присняться після смерті?[50]..

Гудіння вгорі перетворилося на суцільний гуркіт; і раптом його накрила тінь, щось затулило йому сонце. Він приголомшено глянув понад собою, відволікаючись від свого городу, від своїх думок; він перебував у цілковитому збентеженні, не розуміючи, що діється, адже його свідомість ще й далі перебувала в тому іншому, правдивішому за істину світі, пізнаючи неосяжність смерті й божественності; глянув і побачив у небі цілий рій навислих над його головою вертольотів. Вони зліталися, мов сарана, нависали над ним, сідали прямо на верес. А з утроб цієї гігантської сарани виходили чоловіки в білих костюмах з віскозної фланелі й жінки, що були вбрані через спеку досить легко: в піжамах з ацетатного шовку або у вельветових шортах і напіврозстебнутих блузках-безрукавках. Виходили вони парами, по двоє з кожного гелікоптера. За кілька хвилин тут були вже десятки цих пар, що утворили широке коло довкола маяка і стояли так, витріщившись, регочучи, клацаючи фотоапаратами, жбурляючи (мов якійсь мавпі) горішки, пакетики жуйки зі статевими гормонами і полігормональне печиво. І щомиті їх ставало чимраз більше, адже Гоґсбекський кряж долали щораз нові й нові вертольоти. Немов у якомусь кошмарному сні, десятки новоприбулих ставали сотнями, і не було цьому ні кінця ні краю.

Дикун відступив до свого притулку, і тепер, неначе загнаний звір, стояв, притулившись спиною до стіни маяка, і з невимовним жахом, ошаліло дивився на всі ці чужі обличчя.

Він пробудився від цього заціпеніння, відчувши реальність усього, що відбувається, коли хтось поцілив йому прямо в щоку пакетиком жуйки. Він здригнувся від болю і миттєво очуняв, відчувши, як його охоплює лють.

—  Забирайтеся геть! – закричав він.

Мавпа заговорила; пролунав сміх і оплески.

—  Слава Дикунові! Ура, ура! – І крізь загальний галас до нього долинули заклики: – Батіг, батіг, давай батіг!

Реаґуючи на ці слова, він схопив з цвяха біля дверей в’язку вузлуватих мотузок і замахнувся ними на своїх мучителів.

Юрба вибухла іронічними оплесками.

Він загрозливо рушив на них. Якась жінка налякано заверещала. Найближчі до нього прибульці спочатку відсахнулися, але тоді знову зупинилися на місці. Усвідомлення того, що їх набагато більше, сповнило цих екскурсантів відвагою, якої Дикун від них не сподівався. Він приголомшено завмер і роззирнувся довкола.

—  Чому ви не залишите мене в спокої? – Попри його гнів це прозвучало майже жалібно.

—  Візьми трохи мигдалю з магнезієм! – запропонував якийсь чоловік, що стояв попереду і якого