П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

що зійшли зі своїх туф’яних ххх ххх, чи дерев’яних образів, випалених сонцем та роз’їдених дощем, перетворюючи нічний світ й увесь космос на сумний та гнітючий. Утім, у цьому не було ані жалоби, ані горя, адже гнітючість була першоосновою пахучого, безмовного, яскравого, страшенно спокійного й щасливого вигляду нічного міста, полів та небес. Безсумнівно, тиняючись тієї зовсім позбавленої будь-якої вологи, сухої, пахучої, як у полудень, ночі, ті пекельні Біси найперше зацікавилися гуртом собі подібних, що стояв на півметровій земляній гірці на полі: вочевидь, вони влилися у цю юрбу, це вже напевне, як Примари чи Духи-охоронці, які мають божественну природу, але водночас є простими, покірними й вірними, як цуцики.

Нотатка 60

ПОВЕРНЕННЯ З ДРУГОЇ ПОДОРОЖІ НА СХІД

(З «Проекту»)

Арабський Схід насправді був подібний до Італії. Було лише шістнадцяте чи сімнадцяте березня 1972-го, а весна вже буяла, ніби стояло літо у розпалі. Пагорби сирійської пустелі чи облізлі ліванські пагорби, порівняно із шаленим світлом, що заливало Італію, видавалися блідим тлом мало не північного краєвиду, які колись споглядали німецькі чи французькі хрестоносці; і я маю на увазі Центральну Італію, а навіть не Неаполь чи Сицилію. Карло зійшов у Мілані й до Рима дістався машиною. У Мілані й справді попри спеку, від якої впріваєш у машині, було похмуро. Але там «схід» мав зовсім інші вияви: кілька днів тому між поліцією та позапарламентськими угрупованнями відбулася сутичка (у той час як фашисти спокійнісінько проводили свої збори, гадаю, за участю Бірінделлі та Альміранте). Позапарламентські угруповання організували те, що згодом назвуть першою справжньою «міською партизанською війною» в Італії: все, що було до того, було випадковістю й аматорством. Молодики з «Комуністичної боротьби» мали технічне спорядження, й їх поставили у лави, ніби маленьке військо тощо. У Мілані досі залишилися докази тієї сутички: дим із патронів зі сльозоточивих бомб, здавалося, ще не розсіявся. Потім прийшла звістка про те, що помер Фельтрінеллі{39}: образ риштування, біля якого помер Фельтрінеллі, поглинав будь-який інший образ дійсності, який, ніби утішливу альтернативу (й, зрештою, успішноa[151]), пропонував плин життя. Але того дня, коли Карло повернувся із Сирії, ніхто ще нічого не знав про подробиці смерті Фельтрінеллі: знали лише, що то було його тіло. Тут-таки з’явилося поспішне комюніке, підписане кількома інтелектуалами, у якому йшлося про те, що видавця убили фашисти, — чи краще сказати, мабуть то діло рук не італійської організації, йдеться про ЦРУ, — аби створити сприятливі умови для правих на виборах незабаром. Карло враз у глибині душі вирішив, що Фельтрінеллі вбився сам, беручи участь у партизанській війні: якби він був бідний чи просто пересічний дрібний буржуа, то вже б кілька років доживав віку в лікарні чи навіть у божевільні, й що він, врешті-решт, насправді був навіженим і скінчив, як справжній ідіот; й у цьому тлумаченні немає ні краплі зневаги, навпаки, навіть якесь співчуття, хоч, звісно, ніякого жалю. Отже, саме завдяки смерті Фельтрінеллі Італія ставала подібною до східних країн, на палестинський манір, ставала подібною у подіях, речах, тілах, сторонах життя, атмосфері; але разом з тим освітлювала її шаленою новизною; і Карло враз відчув, що неспроможний опиратися цій новизні, що його переможено.

Однак я хочу перейти до квіточок. Це була пора року, коли протягом однієї ночі все вкрилося квітами: це великі маргаритки, перші квіти у новому році, білі, майже сіруваті, які цілком справедливо не мають ніякої комерційної цінності, так само як і не мають поетичної цінності, властивої речам, якими знехтували, речам не для продажу. Й жовті квіточки, які теж вважаються настільки малоцінними, що ніхто навіть не знає їхньої назви, попри те, що вони обов’язково щороку густо й яскраво вкривають жовтою ковдрою італійські луки, котрі теж аж занадто по-дурному зелені й які сонце освітлює своїми безжальними, сліпучими променями, позбавленими будь-якої поетичності, й де все залляте світлом однаково. До майже фіолетово-бузкових барв якихось фруктових деревець (гадаю, то мигдальні), що ростуть рядочком на тих неподобно зелених луках, додаються вже посохлі дерева, кілки та загороди, свідчення вже наразі безнадійної праці, якою зайняті лише старі.

Карловому серцю, — позаяк ми вже поринули у справжню «sensiblerie»[152], — яке, мабуть, гордість за власний успіх обернула на камінь, — освяченому в минулій подорожі й відкритому перед майбутнім, яке наразі було таке ж чітко визначене, як стала математична величина, — це непідробне сонце, ті луки, та сільська місцевість Центральної Італії, така акуратна, упорядкована, де кожен закуток доглянутий, проти сумних пагорбів, уздовж балок, оточених сіро-червонуватими тінями вербових прутиків, над якими простягається непроникно-ясне небо, у якому стоять декілька давнішніх, уже непорушних хмарин, — усе це завдавало нестерпного та безпричинного болю. Під цим сонцем лише й можна було, що зауважувати найболючіше, від якого майже хотілося померти. Позаяк, хоч усе було таким незмінним, насправді все було різним. Навколо відчувався кінець світу: принаймні, світу сільського господарства; й у кожному старому селі був рядок нових бридких хаток із несправжньої червоної цегли чи з голими жовтими стінами, через які всі вони мали однаковий вигляд. І люди на вулицях теж були бридкими; молодь носила зачіски, як у путан, заплітаючи хвостики та завиваючи кучері, а на обличчях — незмінна задоволено-зарозуміла осмішка; дівчата позагорталися у довгі плащі й були схожі на жебрачок, майже на лесбійок, що чекають принизливих нагод. А навколо, ніби химери, відокремлено, мовчки, ув’язнені у власному болісному відчуженні стояли літні люди.

Всі знають, що сонячні промені о третій пополудні — журливі й що ніколи не варто виходити на прогулянку о цій порі; отож нема чого дивуватися, коли все завдає болю, все у горлі застрягає й живеш ніби у засланні, де телепні вважають себе вільними й проживають своє життя ніби за правом. Але ж вечір? Як же приємний вечір? Час, коли жорстокі занадто яскраві хмаринки погожої днини починають рожевіти, зелень на полях, гидко вкрита брудно-жовтими чи білими плямами, починає тьмянішати, скупчуючись, ніби великі грудки надвечірньої ˃ вати ˂, коли сонце тихо розкривається настіж від одного обрію до іншого? Коли села на краєчку згірків чи на верхівках пагорбів знову набувають своїх прадавніх форм, змішуючи недавню темряву з новими формами, що їх нівечатьb[153]? І люди ніби знову оживають, принаймні, якщо дивитися на них здаля, впускаючи у себе свою колишню душу, яка перетворювала кожну місцину на «іншу», де пізнавали всю її виняткову безмежність, неповторність, яка звеличувала кожного, хто, хоч не був її частиною, пізнав її, чи