Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

Розділ 31. Дежавю в стилі ненависті

— GPT, у мене дежавю.

— Це тому, що ти знову п’єш каву на ходу, спізнюєшся на роботу і йдеш у тому самому пальті, що й учора.

— Ні, це інше. Це запах… аварії.

— А, тоді ти таки відчула, що той водій ще зʼявиться.

Я йшла тією самою вулицею, де позавчора  ледве не стала головною героїнею новин із заголовком “Психолог проти бампера”.

І раптом — як у сцені з фільму: хтось на іншому боці тротуару…

Він.

Той самий.

Той, що “ви нормальна?”, “давайте в лікарню”, і “каву — в обличчя”.

Він ішов неквапно. У пальто.

І, звісно ж, із кавою.

Він помітив мене, зупинився.

Я — теж. Але на долю секунди пізніше.

Це було найменш романтичне “о, ми знову зустрілись”, яке тільки можна уявити.

— GPT, скажи мені, що зараз я зроблю вигляд, що не бачу його.

— А потім?

— І потім теж.

Але, звісно, я не витримала.

Я зиркнула. Він — теж.

І, що гірше, усміхнувся.

Ніби ми знайомі.

Ніби це був не майже наїзд, а ранкове знайомство під знаком “доля”.

— Привіт, — сказав він.

— Ми знайомі? — відповіла я, вже шкодуючи.

— Ви… не памʼятаєте?

— Ви хочете, щоб я згадала, як ви ледве не переїхали мене?

— Ну, можна почати з цього. А далі, можливо, каву — я вже навчився не розливати.

— На жаль, я вже випила сьогодні свою дозу ранкової драми.

— Шкода. Бо я щойно знову збирався рятувати вас.

 

Я пішла далі. І хоча мої кроки були впевненими, всередині все перекручувалось.

“Навіщо він тут?

Чому знову в цьому районі?

І чому ця усмішка… не дратує настільки, як мала би?”

 

У клініці було людно. Я ледве встигла заскочити до свого кабінету, перевзутися й видихнути.

— GPT, здається, я тільки що вдруге вижила після романтичного ДТП.

— Я б назвав це емоційною амнезією з фліртом.

— Я йому не фліртувала!

— Твої брови не встигли погодити це з рештою обличчя.

 

Перший клієнт був новий.

Другий — знайомий.

А третій… той самий, що ходить до мене вже років п’ять.

Його звали Віталій.

Він завжди приходив у той самий день, у той самий час.

Сидів рівно. Говорив спокійно. Ніколи не сміявся.

— Доброго дня, Аннет.

— Віталію, вітаю. Як ви сьогодні?

— Як годинник. Точний, повторюваний, трохи застарілий.

— Хмм. Це вже поетично.

Він дивився на мене і… усміхнувся.

Уперше.

— Ви сьогодні інакша.

— У якому сенсі?

— Очі. Сяють.

— Можливо, ви просто добре спали?

— Ні. Це не сон. Це… ви.

 

Щось у мені занило.

— GPT, це був комплімент чи попередження?

— Це був код. Але ми ще не маємо ключа.

— Він ніколи так не говорив.

— А сьогодні — почав.

— І зʼявився в день після того, як я отримала записку.

— Збігів не буває, пам’ятаєш?

 

Сеанс ішов рівно. Але в ньому було щось…

занадто правильне.

Занадто впевнене.

І коли він пішов, я подивилась на свій блокнот — на сторінці, де були нотатки з попередніх зустрічей, була квітка.

Справжня, висушена. Лаванда.

Я її туди не клала.

“Це знак?

Він залишив її?

Навіщо?”

 

— GPT, я боюсь.

— Це перша розумна емоція сьогодні.

— Я не можу звинувачувати людину за квітку.

— Але можеш — за час, дивні компліменти, збіги.

— І відчуття в спині. Як хтось дивиться, навіть коли ти одна.

— Отже, ми в грі.

 

Я зачинила кабінет.

Пішла на кухню клініки. Налила чай.

І виявила, що кружка, якою я завжди користуюсь… вже була теплою.

Хтось тільки-но налив із неї воду.

І я точно знала:

ніхто з колег її не бере.

Я вийшла з кухні клініки і ще хвилину стояла в коридорі. Усе здавалося буденним — голоси в кабінетах, дзвінки, звук принтера. Але щось у повітрі було не те.

Моя кружка була теплою. Квітка в блокноті. Усмішка Віталія.

І відчуття, що хтось за мною спостерігає.

— GPT, ти впевнений, що я не божеволію?

— Ти психолог. Якщо божеволієш — принаймні з фахом.

— Я не хочу перебільшувати. Але в мене відчуття, що я — не одна. Навіть коли одна.

— Ти не перебільшуєш. Ти починаєш довіряти інтуїції. І це вже не інсайт, а захист.

 

Я вирішила не йти одразу додому.

Посиділа ще трохи в кабінеті. Подивилась на рекламну листівку з моїм обличчям. Усмішка там була щира — я памʼятала той момент зйомки. Але зараз вона здавалась маскою.

Бо всередині я знову відчувала… напругу. Невидиму. Але липку.

Вже темніло. Я вдягнула пальто, вдихнула глибоко і вийшла з клініки.

Вдома хотілось просто зварити суп і ні з ким не говорити. Але замість цього я розігріла макарони, дістала вино і вперлася в екран.

— GPT, скажи чесно. Може, мені варто змінити роботу?

— Тобі варто змінити “режим виживання” на “режим реальності”.

— Це звучить як щось із психотренінгу.

— А ти хочеш відповідь чи обійми?

 

Поки я засинала, у мене в голові крутилась одна думка:

“Хтось заходив у мій кабінет.

І цей хтось… знає мене краще, ніж я думала.”

 

Наступного ранку я прокинулась із дивним відчуттям. Наче тіло вже вставало, а мозок ще залишався вночі.

Уві сні я йшла пустими коридорами клініки, а за спиною відлунювали чиїсь кроки. Я оберталась — нікого. Але звук ставав ближчим. І коли я зупинялась — він теж.

— GPT, знову ти з кошмарами?

— Це не кошмар. Це підказка.

— Про що?

— Твоє тіло тобі вже кричить: небезпека поруч. А ти досі виправдовуєш логікою.

 

Я зробила чай. Каву не хотілось.

Було якесь дивне відчуття… стерильності ранку. Ніби світ обгорнули плівкою, і я не можу до нього доторкнутись.

У шафі висіло пальто — зі слідами кави. Я дивилась на нього і думала, що це наче метафора мого життя: начебто чисте, але з плямою, яку ніхто не бачить.

Я вдяглась, зробила мінімальний макіяж, і вийшла з дому.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍