Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля - Син маминої подруги, Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля

Розділ 47. Не зліть маму

— Тату, ось номер машини, на якій забрали Кіру! — Олег швидко перекинув батькові фото, яке йому надістав Ярослав. — Я до Ярика!

— Якого дива? — скинулася Інна. — Син!

— Мам, не починай, я не сидітиму на місці!

— Здибаєшся з вадіком, він там на місці, — несподівано кивнув Юрій, набираючи номер охоронця. — Я підкину тебе, а сам до Кості — шукатимемо цю “Хонду”. Що? — помітивши погляд Інни, він спинився. — Він не сидітиме тут біля твоєї спідниці. Я б не сидів коло мами, якби тобі щось загрожувало, Інно. І він не стане.

— Дякую, тату, — на якусь мить Олег застиг, ніби прибитий цією грубуватою підтримкою. — Мам, все нормально буде!

— А мені що робити? — з якоюсь гіркотою в голосі запитала Інна. — Відмивати плиту і чекати вас двох? Я, по вашому, не хочу якось допомогти?

Юрій і Олег переглянулися, ніби така думка їм і в голову не приходила. А Інна, між тим, продовжувала, скинувши фартука і пожбуривши рушник у куток:

— От ви такі розумні, так? ВІдпустили Кіру… А Марину цю хтось перевірив? Вуха розвісили… І ні тебе, ні тебе, — вона по черзі тицьнула пальцем в груди спочатку колишьому чоловікові, потім — сину, — Не здивувало, з якого дива ця дівчина взагалі Олегові подзвонила? Пам’ятається мені, колись через цю “лялечку” у хлопців з вашої компанії, синку, були ой які проблеми… І тут раптом така дружба! — вона переможно вперла руки в стегна і задерла підборіддя. — Ну, добре, Олег… Гормони, кохання… Що, не права? Але ти, Юро? Ти ж дорослий…

— І що7 — з викликом озвався той. — Може, в мене теж… Оті гормони… і все інше…

— А давайте спочатку знайдемо Кіру, а потім ви будете женихатися? — пробурчав Олег. — Так, ми облажалися з батьком, вдвох. Що тепер робити?

— Так! — рішуче попрямувала до виходу Інна. — я їду з Олегом, жінка з жінкою завжди порозуміються, навіть коли одна вдвічі молодша… вона вам, хлопці, мозок запудрить, а на мене її чари не подіють. Натисну на неї, і вона усе мені проспіває, як пташка!

— Тату, я її боюся! — прошепотів Олег батькові, слідуючи за матір’ю на шанобливій відстані. — Не впевнений, що зможу віддерти її від Марининого горла…

— Вдавай, що вдавився чимось, або розігруй нудоту, — тим самим сполханим шепотом відказав Юра. — Вона відволічеться і може ту дівчинку не загризе живцем…

— Ти її теж боїшся? — гмикнув Олег.

— Ні, синку, — зітхнув він. — Але злити не збираюся… Біжу, Інночко! — крикнув він і пришвидшив крок, коли та спинилася біля авто і озирнулася. — Вже їдемо!

— Блін, вони просто створені одне для одного! — пробурмотів собі під носа Олег і пірнув на заднє сидіння авто.

 

***

Вадим і Ярослав чекали на Олега в тому ж парку, з якого викрали Кіру. Похмурий чоловік із синцями і юнак в кепці сиділи на лавці в затінку дерев, в віддаленій частині Корпусного парку, навпроти старого кадетського корпусу, і важким поглядом проводжали усі авто, що їхали кільцем, за кілька метрів від них. А між ними, насупившись, ніби їжак, сиділа худорлява дівчина з яскравим волоссям і в стильній короткій сукні.

Олег не відразу упізнав у ній Марину, ту саму дівчину, яка колись добряче підставила усю їхню компанію, зв’язавшись із торгівлею медикаментами. Ніхто тоді так і не зрозумів, як школярка взагалі додумалася влізти в схему з антидепресантами за підробними рецептами, але вона звинуватила саме їхню компанію.

Здавалося, та дурниця мала би вправити їй мізки, та ось вони знову зустрілися. І Марина нахабно всміхалася Олегові. Ніби навіть пишалася тим, що зробила.

— А ти змінився, Олежику! — вона розпливлася у солодкій посмішці, щойно хлопець підйшов до лавки. — Став таким… цікавим… високим…

Її голос аж муркотів, ніби в кішки. В ньому звучало забагато, як на її ніжний вік, обіцянки і звабливості. Хтось би, можливо, й повірив в її інтонації, можливо, навіть відчув тремтіння. Та не Олег. Він зміряв її поглядом, в якому крім презирливості була ще й злість.

Та він не встиг навіть слова вимовити, як його невисока тендітна матір відтерла його плечем убік, ніби якусь перепону, рішучим кроком підійшла до лавки і нависла над Мариною, мов вирок. олег не міг бачити її обличчя, наближеного до дівчини мало не впритул, але напружені, гострі плечі Інни, її пряма спина і ноги, що твердо стояли на землі, справляли незабутнє враження стриманої сили і впевненості.

— Хто? — дуже тихо і дуже спокійно запитала Інна крижаним тоном.

— Яка красномовність, тітко Інно, вам би лекції читати! — спробувала з’єхидствувати Марина, але Інна перебила її максимально грубим способом — вчепилася в волосся в дівчини на потилиці і притягнула її до себе, змусивши встати з лавки.

— Ви що собі дозволяєте?! — скрикнула дівчина, та замовкла вмить, адже інна затулила їй рота долонею, змазуючи яскраво-рожеву помаду з губ, в яких було чимало силікону.

— Я ніколи не била дітей, — лагідно промуркотіла Інна. — Але для тебе зроблю вийняток, дитинко. Спробуємо ще раз? Хто?

— Павленко, — швидко хапаючи ротом повітря, прошепотіла Марина. — Петро Павленко! Він сказав, що просто поговорять з Кірою… Вона тікає від них, він так сказав… Вони хвилюються! Кіра небезпечна для інших, вона псих! Відпустіть мене! Боляче! — з кожним словом дівчини Інна піднімала руку з намотаними на неї пасмами її волосся, все вище і вище, змушуючи дівчину зводитися мало не навшпиньки, аби зберегти свої коси.

— Скільки він тобі заплатив? — з гидливістю запитала інна, відштовхнувши Марину назад на лавку.

— Ще не заплатив, — образа в голосі дівчини звучала, мов знущання. — Хлопці мали заплатити, коли посадять її в машину. Але вона втекла з іншим.

— То сіра “Хонда” не від Павленка? — запитав Ярик, поглядаючи то на Інну, то на Олега.

— Не від Павленка, — кивнув той і підійшов ближче до Інни і Марини. — Мам, відпусти її, чуєш? Мам, люди вже поглядають… Ма-ам?

— Зникни з моїх очей! — Інна кивнула, дозволяючи дівчині піти геть.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍