Ян Потоцький - Рукопис, знайдений у Сараґосі

не наважився прийти з візитом до сеньйора де Торрес чи інших осіб, з якими познайомився в Мадриді. Я хотів, щоб хтось підготував Ельвіру до зустрічі зі мною так, як я був підготований до зустрічі з нею. Я заздрив тим, чиє гучне ім’я чи гарні якості завжди йдуть попереду, бо думав, що якщо я з першого погляду не завоюю прихильності Ельвіри, то будь-які мої подальші старання будуть марними.

Кілька днів я провів у заїжджому дворі, ні з ким не бачачись. Нарешті я звелів відвести мене на вулицю, де стояв дім сеньйора де Торрес. Напроти я помітив напис, де було сказано, що здається квартира. Мені показали кімнатку на піддашші, я погодився найняти її за дванадцять реалів на місяць, назвався іменем Алонсо й сказав, що приїхав у торгових справах.

Тим часом усі мої справи зводилися до споглядання крізь жалюзі моїх вікон. Увечері я побачив вас, сеньйоро, на балконі в товаристві незрівнянної Ельвіри. Чи слід мені сказати всю правду? Спершу мені здалося, що я бачу звичайну гарненьку дівчину, але, придивившись краще, я побачив, що надзвичайна гармонія рис, яка робила її красу не такою ефектною, засліплювала своїм блиском при порівнянні з будь-якою іншою жінкою. Ти сама, сеньйоро, була тоді надзвичайно гарною, але мушу визнати, що навіть ти програвала в порівнянні зі своєю сестрою.

Зі свого піддашшя я з надзвичайним задоволенням переконався, що Ельвіра була абсолютно байдужою до всіх виявів поклоніння і що вони їй навіть навівали нудьгу. Проте, з іншого боку, цей факт відбив у мене охоту примножити тлум її поклонників, тобто людей, які навівали їй нудьгу. Я вирішив спостерігати через вікно, поки не випаде краща можливість зав’язати знайомство, і якщо сказати вам правду, я покладав певні надії на бій биків.

Ти пригадуєш, сеньйоро, що я тоді непогано співав, тож не міг утриматись, щоб не дати почути мій голос. Коли всі залицяльники вже розходились, я сходив з піддашшя й під акомпанемент гітари найкраще, як умів, співав тірану. Я повторював це кілька вечорів поспіль і нарешті помітив, що ви розходитесь, лише вислухавши мою пісню. Це відкриття наповнило мою душу незрозуміло солодким почуттям, яке, однак, було ще далеким від надії.

Тоді я довідався, що Ровельяса вигнали до Сеґовії. Мене охопив розпач, бо я не сумнівався, що він закохається в Ельвіру. Мої передчуття мене не обманули. Гадаючи, що все ще знаходиться в Мадриді, він привселюдно оголосив себе кортехо вашої сестри, носив її кольори, а радше той, який він вважав її кольором, і одягнув у нього своїх слуг. З висоти свого піддашшя я довго був свідком цієї зухвалої зарозумілості і з радістю переконався, що Ельвіра оцінює його більшою мірою за його особистими якостями, ніж за тим блиском, який його оточував. Але граф був багатий, незабаром мав отримати титул ґранда, а що особливого міг я цьому протипоставити? Без сумніву — нічого. Я був настільки в цьому впевнений і при цьому кохав Ельвіру настільки самовіддано, що в душі навіть сам прагнув, аби вона вийшла за Ровельяса. Я більше не думав про знайомство й закинув свої чулі пісні.

Тим часом Ровельяс виражав свою пристрасть самими тільки люб’язностями й не робив ніяких кроків, щоб здобути руку Ельвіри. Я навіть довідався, що дон Енріке має намір виїхати до Вільяки. Я вже звик до приємності жити напроти його дому, тому й на селі хотів запевнити собі таке ж задоволення. Я поїхав до Вільяки, вдаючи лабрадора з Мурсії. Купив будиночок напроти вашого й прикрасив його за своїм смаком. Однак переодягнених закоханих завжди можна по чомусь пізнати, тому я вирішив привезти з Ґранади свою сестру й, щоб відвести будь-які підозри, видати її за свою дружину. Влаштувавши все це, я повернувся до Сеґовії, де довідався, що Ровельяс має намір влаштувати розкішний бій биків. Але я пригадую, що в тебе, сеньйоро, був тоді дворічний синок; чи не скажеш мені, що з ним сталося?

Тітка Торрес, пригадавши, що цей синок є тим самим погоничем мулів, якого віце-король мав намір послати на ґалери, не знала, що їй відповідати, й, діставши хустку, залилася сльозами.

— Пробач мені, сеньйоро, — сказав віце-король, — я бачу, що пробудив якісь болісні спогади, але продовження моєї історії вимагає, щоб я говорив про цю нещасну дитину. Пам’ятаєш, сеньйоро, він якраз тоді захворів на віспу, ти оточила його найніжнішою турботою, і я знаю, що Ельвіра також дні й ночі проводила біля ліжка хворого малюка. Я не міг утриматись від того, щоб дати тобі знати, що є хтось на світі, хто поділяє всі ваші страждання, і щоночі під вашими вікнами виспівував тужливі пісні. Ти, сеньйоро, не забула про це?

— Аж ніяк, — відповіла тітка Торрес, — я дуже добре все пам’ятаю і ще вчора розповідала все це моїй супутниці.

Віце-король продовжив свою розповідь:

— Усе місто було зайняте тільки хворобою Лонсето як головною причиною того, що відклали видовище. Тому, коли дитина одужала, радість була загальною.

Нарешті почалося святкування, яке недовго тривало. Перший же бик немилосердно скалічив графа й напевно убив би його, якби я тому не запобіг. Прохромивши шпагою шию розлюченої тварини, я кинув погляд на вашу ложу й побачив, що Ельвіра, нахилившись до тебе, говорить щось про мене з виразом, який наповнив мене радістю. Незважаючи на це, я зник у натовпі.

Наступного дня Ровельяс, трохи оговтавшись, попросив у листі руки Ельвіри. Вважали, що його освідчення не було прийняте, він же стверджував цілком протилежне. Проте, довідавшись, що ви виїжджаєте до Вільяки, я здогадався, що граф за своєю звичкою просто хвалився. Я теж виїхав до Вільяки, де став жити як селянин, сам ходив за плугом або принаймні вдавав, що працюю, бо насправді цим займався мій парубок.

Проживши так кілька днів, вертаючись якось за волами додому під руку з сестрою, яку вважали моєю дружиною, я побачив тебе, сеньйоро, разом із чоловіком і Ельвірою. Ви сиділи перед вашим домом і пили шоколад. Твоя сестра пізнала мене, але я не хотів, щоб мене викрили. Однак прийшла мені в голову каверзна думка повторити кілька пісень, які я співав вам під час хвороби Лонсето. Я все відтягав освідчення, прагнучи спершу упевнитись, що Ровельясу відмовили.

— Ах, ясновельможний сеньйоре, — сказала тітка Торрес, — нема ніяких сумнівів, що ти б дістав згоду Ельвіри, бо вона справді відмовила тоді графу. І якщо вона пізніше пішла за нього, то тільки тому, що мала тебе