Galina Vasilievna Moskalets - Королівство, Galina Vasilievna Moskalets

походила з Серединного світу, а може, то були лише домисли. Маркова мама була близькою подругою королеви і разом із нею плавала по бурхливому озеру, їздила верхи чи підіймалась на скелю за допомогою канатів. Мабуть, це їй подобалось.

Ні, Марко ніколи не втрачав розсудливості, хоча за таких обставин це могло трапитись. Він звернув ліворуч, намагаючись пройти до палацу через один із службових ходів. У нього не було часу обертатись лисом чи довговухим котом. Зрештою, можна пустити ще оманний дим. Саме так йому вдалося вихопити майже мертвого принца з-під носа крутиголовців.

Серпень із Онисем знайшлися самі. Марко зіткнувся з ними, оминаючи вантажівку.

– Що ти тут робиш?! – обурився Онисьо. – Ми ж казали тобі не рипатись до палацу!

– Що сталося? – якимось ослаблим голосом спитав Марко. – Ви живі?

– Можеш помацати. Ти що, не розумієш, що нам не треба ходити вкупі?!

– Розумію. Я піду слідом.

Марком аж трусило. Коли Онисьо з принцом дійшли до парку, оминувши найнебезпечніші місця, він вийняв магічну кулю, щоб глянути, чи вона не очистилась від попелу, але скляна річ випорснула з рук і впала на кам'яну плиту. Якби куля не хотіла, цього б не сталося. А так вона розбилась на друзки. З неї висипався попіл. Одразу ж невидима рука згорнула до купи сіру речовину, й звідти висоталась темна постать багаторукої й багатоногої істоти. Власне, її тінь, і ця тінь увійшла в землю. Марко бачив щось подібне вперше. Він ще не встиг дійти в своїх студіях до того, що відбувається з людиною після життя, але оте було десь звідти. У барвистому світі перетворень та різних магічних забав йому ще жодного разу не здибались такі похмурі видіння. На камені проступила латка інею, наче взимку, коли ще не випав сніг, бо не прибули снігові хмари. Марко мерзлякувато зіщулився, руки вкрились гусячою шкірою.

– Нічого, – сказав він до себе. – Це все нічого...

І кинувся доганяти Онися і Серпня, що спокійно брели прямою алеєю, щораз глибше вгрузаючи в опале листя.

8

Тим часом у будиночку Онися Тигрисик чіплявся до Мортіуса, який варив обід, з одним проханням. Нав'язлива думка не давала йому спокою ще з Граничного світу.

– Ти що, не можеш почекати, малий? – розсердився Мортіус. – Я ще картоплі не начистив...

– Дозвольте, я начищу! – запропонувала Соня, заходячи до кухні. – Вам яку – квадратну чи круглу? Квадратну легше різати...

Мортіус здивувався:

– Ніколи не чув про квадратну картоплю. Йдеться про те, щоб зняти лушпиння.

– Гаразд, – згодилась Соня. – Я так боюсь за нашу дівчинку! Вона все ще спить. Її зачарувала та огидна стара відьма. Пам'ятаєте казку про Білосніжку й семеро гномів?

– О так! – вигукнув Мортіус. – Мені те саме спало на думку.

– Таточку, – втрутився Тигрисик, – це не забере багато часу... Я боюсь, що коли повернуться інші, у нас нічого не вийде. Ходімо в сад!

– А де коти? – спитав Мортіус.

– Десь, – коротко відповів Тигрисик.

– Я скоро повернусь, – пообіцяв Мортіус, скидаючи фартуха. – Ще сім картоплин – і вистачить.

– Добре.

– А потім ми поговоримо про Люцину.

– Так.

– Що за дивовижна жінка! – не втримався Мортіус, коли вони з Тигрисиком опинились надворі. – Я гадав, що усі жінки люблять сперечатися, або й лаються, а пані Соня така делікатна.

– Угу, – згодився Колобок і потягнув його в кущі малини. – Тепер висмикни в мене з хвоста одну волосину!

– Яку? Руду, чорну чи білу?

Тигрисик замислився:

– Біла, мабуть, гарніша... Давай білу!

– Зробив.

– Потри її між долонями.

– Невже ти думаєш... – здригнувся Мортіус.

– Ну, хіба тобі важко?..

Мусив погодитися. Тигрисик засяяв:

– Дякую, таточку! Йди, а я тут почекаю...

Щось у голосі тигра було таке дивне, що Мортіус не став затримуватись.

– Не барись, – кинув він. – І не виходь за ворота.

Діти завжди, як чогось вчепляться... А що, коли й справді?.. Мортіус махнув рукою і подався до кухні. Там він мав поважну бесіду з Сонею. Відколи вони потрапили до Королівства, бібліотекарка жодним словом не обмовилась про книжки. Так особливо мовчать тоді, коли втрачають когось, або щось дуже близьке.

– Я переконана, що стара вимовила якесь закляття.

– Можна пошукати... – Мортіус хотів сказати «в книжках», але затнувся.

Соня навіть бровою не повела.

– Я вже переглядала бібліотеку пана Онися. Вважаю, у казках більше правди, ніж у підручниках для чаклунів.

– Авжеж, авжеж!

– Назву речі своїми іменами: Люцину повинен поцілувати принц!

Мортіус почервонів:

– Боюсь, це якось теє...

– Нічого страшного! Він же її не вкусить...

– Він повинен у неї закохатися. Зрештою, у деяких казках фігурує принц, в інших молодий король, навіть десь мені траплявся лісничий. Не думаю, що наш принц захоче цілувати панночку, хоча вона дуже гарненька. Він же щойно втратив батька...

– Люцина подобається Маркові. Я це помітила. Вони вперше зустрілись ще в Серединному світі.

– Це він має вирішити. Господи, та вони ще діти! Нам треба спершу спробувати викликати лікаря. А то поки вони ходитимуть, дівча може померти.

– Цікаво, де зараз блукає її душа? – глибокодумно мовила Соня, піднявши очі до стелі.

Цієї миті почувся брязкіт перекинутого відра на веранді, і будинком аж затрясло. То Колобок квапився до свого таточка.

– Сюди, сюди! – заволав Тигрисик, плутаючись у білизняній шворці.

Мортіус і Соня вибігли в сад. На вузькій доріжці стояв величезний білий тигр. Ні, тигриця. Захлинаючись від захвату, Колобок представив:

– Моя мама прийшла!

На верхівці яблуні повисли Фелікс та Сиволап з наїжаченою до крайньої межі шерстю. Здаля їх можна було прийняти за ті кумедні волохаті іграшки, які регочуться, коли торкнутись пальцем. Але котам було не до сміху.

– Злізайте, Сиволапе й Феліксе! – гукнув Тигрисик. – З мого хвоста висмикнули волосинку, і з'явилась моя мама.

– Ти... – заїкаючись, мовив Мортіус, – ти ніколи не казав, що твоя мама білого кольору.

– Але то моя мама! Ой, таточку, ми з тобою в Королівстві знайшли мою маму! Тепер я щасливий...

– Ой, у неї на лапі кров! – зойкнула Соня. – Треба продезінфікувати рану...

Вона кинулась шукати аптечку, а Мортіус вкляк. Але треба було