Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

– А ще вихована дівчина, а так кидатися в обійми малознайомого чоловіка!

Голос суворої дуеньї в обличчі нахабному та рудому змусив Зоряну оговтатися та роздратовано глянути на лиса. Як сильно хотілося йому сказати та показати, куди він має йти, але замість того вона лише голосно засопіла. Нічого, це хороше тренування витриманості.

– Заздриш, що до тебе гарні дівчата не кидаються? – хитро поцікавилася Симона.

Їй допомагати зі спуском не треба було, дівчина доволі спритно зіскочила з коня й сама. Зацікавлено роззирнувшись, Симона виразно округлила очі та яскраво посміхнулася.

– А гарно-о-о…

– Наче ти у Фарзі не бачила маєтків аристократії.

У пирханні Лариса почулися майже ревниві нотки. Першої миті Зорі здалося, що вони їй примарилися, втім варто було озирнутися назад, як зрозуміла – не лише їй.

– Ну ти зрівняв Фаргу з нашими пустоголовими франтами та Яргору! Вона ж під час Великої навали стала ключовим містом! – вигукнув Есшат.

Дракон за час дороги випромінював всі відтінки похмурого невдоволення, та цього разу стрепенувся та глянув на свого принца трохи насмішкувато. Коли ж той у відповідь невдоволено цикнув, дракон задоволено посміхнувся та все ж спустився з коня. Вочевидь, чоловік не був в захваті від їх подорожі та не впустив можливості віддячити принцу за те.

Суперечку, що могла ось-ось розгорітися перервали прочинені двері маєтку. На порозі з’явилася невисока огрядна жіночка, котрій Северин ввічливо вклонився.

– Пані Акилино, нам потрібні кімнати та підготуйте купальні.

Жіночка трохи підсліпувато примружила очі, перерахувала всіх та посміхнулася.

– Звісно, пане, проходьте з гостями, зараз все зробимо!

Ще раз схиливши голову Северин озирнувся до супутників. З-за дому якраз вигулькнули двоє трохи заспаних хлопчаків, котрі одразу поспішили до коней.

– То ваша родичка? – покірно передавши коня хлопцям, раптом зацікавилася Симона.

Цього разу їй вдалося здивувати Северина.

– Ні, це домоправителька в моєму будинку.

– Та-а-ак? –розгубилася дівчина та вже для подруги пояснила. – Просто у Фарзі господарі будинків трохи по-іншому відносяться до слуг.

Те, про що промовчала подруга було легко зчитати в ситуації. Навіть в їх світі було чимало покидьків, котрі спіймали бога за бороду та вважали себе вище за тих, кого наймали на працю. Зорю якраз така зустріч якщо і здивувала, то виключно приємно.

Тим часом Северин притримав двері для дівчат, пропускаючи їх вперед.

– Пані Акилина якийсь час доглядала за мною, коли я поселився в Яргорі. Те що вона працює на мене не дає мені права дивитися на неї зверхньо.

«І те, що ви не є підданим чи королем не дає право принцу, а щось мені підказує й монарху, дивитися на вас зверхньо.»

Думка майнула в голову Зоряни, втім швидко розчинилася в теплі житла, в терпкому ароматі деревини, котрою були обшиті стіни та ароматі, від якого квакнуло в животі. Милого серцю та шлунку ароматі борщу.

Які там архітектурні красоти, історичні деталі та політичні проблеми. Після довгої дороги на холоді єдине, що буде важливим насамперед – це гаряча ванна та не менш гаряча їжа.

Спати! Хотілося просто дійти до кімнати та звалитися в ліжко. Після ритуалу Северин так і не встиг повноцінно відновитися, тому тримався з останніх сил. Тепла вода та гаряча їжа змила їх решти. Все, на що його ще вистачало – це триматися прямо та не засинати. Не дратувала навіть присутність чужих під одним з ним дахом. Втома була настільки всеосяжною, що думки про це відгукнулися лише млявою тінню вини.

Пані Акилині з двома помічниками довелося побігати, щоб влаштувати все. Навіть хлопців з конюшні долучили, щоб скоріше розмістити гостей.

На щастя останні не вередували та після короткого сплеску балакучості, а ще більше після обіду, без заперечень розійшлися по кімнатах. Повторити за ними Северин дозволив собі тільки впевнившись, що всі гості облаштувалися та проблем від них більше не буде. Його власна кімната на другому поверсі зустріла господаря тишею, заспокійливою напівтемрявою та свіжим ароматом чистої постільної білизни.

Втома звалилася на плечі так, наче належала не тільки йому, а й ще половині Яргори. Заспокоювало лише те, що він вже був вдома, тепер можна було розслабитися. Тихо зітхнувши, Северин встиг зробити рівно три кроки до постелі, як раптом в коридорі почувся швидкий тупіт ніг.

«Матір-Хранителько, тільки не сюди!» – на мить малодушно подумав він.

Так, він Северин Зоря, про якого вже складають легенди, та він все ще живий перевертень, котрому треба бодай три години сну.

У двері тихо постукали.

– Пане, до вас прибув посильний.

На мить заплющивши очі, Северин все ж обернувся до хлопця.

– Від кого.

– Від пана Іринея, він ще вчора прибув до Яргори.

Більшого заряду бадьорості Северин отримував лише років тридцять тому, коли в горах у Вовчому лісі раптом почався каменепад. Дід ніколи не викликав його без вагомої на то причини. Тому чоловік затримався всього на мить, перш ніж провести долонею по обличчю, проганяючи залишки сонливості. Вірніше, заганяючи їх якомога глибше.

Вулиця зустріла збадьорливим морозцем, а вірний кінь докірливим поглядом коричневих очей. Він також не зрадів необхідності знову тягнутися кат знає куди. Втім лише тихо, зовсім по-людськи зітхнув. Хай би там як, а його справою було коритися тому невгамовному вовчиську, котрий все не знаходив собі спокою.

В Яргорі у родини Зоря було п’ять будинків, та найбільш відомим був маєток Іринея Зоря. Величезний будинок з сірого каменю, потемнілого від часу з високими вікнами, закритими надвечір дерев’яними віконницями. Втім, Северин пам’ятав, що у деяких кімнатах їх не відкривають і вдень. Нащо запускати зимовий холод?

Гмикнувши, Северин оминув високу огорожу, після чого спішився та швидко піднявся сходинками до ґанку. Це для стороннього спостерігача суворий сірий фасад міг видатися холодним та відчуженим. Для члена сім’ї Зоря ці стіни обіцяли тепло та затишок.