Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

Розділ 13. Яргора

Кожна неприємність в житті дана для того, щоб винести з неї якийсь урок для себе в майбутньому. Похмуро почухавши кінчик холодного носа, Зоряна подумала, що з цієї пригоди вона перш за все винесе тверде та однозначне «ні», як відповідь на будь-які ініціативи з активного туризму. Ніяких подорожей з наметами, у місяці ходи від цивілізації та гарячої ванни!

І ніяких коней!

Думка про це відгукнулася в’ялою спробою трохи розім’яти ноги, котра не сховалася від чоловіка, з яким вона ділила сідло та коня.

– Ми майже на місці, – поблажливо помітили десь в районі її маківки.

Зморщивши носа, Зоря у відповідь тільки тужливо зітхнула та з нудьгою роззирнулася. Обриси річки на горизонті з’явилися ще два дні тому, а ось комарина точка міста, до якого вони прямували, стала помітною навіть людині лише вчора надвечір.

Можливо, якби дорога зайняла бодай два дні, вона б змогла оцінити такий історичний екскурс в далеке минуле на прикладі паралельного світу. Але дорога зайняла більше як тиждень та історичний екскурс перетворився на історичне катування!

Не рятувало навіть те, що останній день вони їхали принаймні відносно рівним шляхом, а не мірили глибину ярів та заметів. Дорога втомила дівчат та відбила бажання жартувати в чоловіків. Навіть рудий, котрий зараз ділив сідло з Симоною припинив зубоскалити та посерйознішав. Тому на шлях вони виїхали з виглядом розбійників, котрих не затримала насторожена охорона торгового каравану, якому вони перестріли дорогу, тільки тому, що озвався Северин. Члена роду Зоря вгадали, заспокоїлися та передумали профілактично шинкувати.

Місто, розросталося поступово. Воно проростало крихітною ляпкою зі сріблястого мережива, котре вишивали снігом вітри. Обнесена міцними стінами дерев’яних зрубів на кам’яній основі Яргора зустрічала гостей пишною господинею, гостинно розкриваючи браму. Чим ближче до міста, тим більше на шляху траплялося мандрівників, що спочатку здивувало Зорю, та вже скоро дівчина зрозуміла, що Золота запона не настільки безлюдна, як їй здалося за час дороги. То їх дорога оминала всі селища, людей та перевертнів у яких виявилося немало. І сьогодні, здається, до Яргори збіглася половина з них. Хто верхи, хто на санях, а хто і взагалі пішки.

– Сьогодні ярмарок, тому трохи людно, – схилившись до неї, знову заговорив Северин.

Попри побоювання Зоряни, після тієї ночі чоловік не став сторонитися її. Навпаки, коли дівчина спочатку не рішуче, а потім все частіше зверталася до нього з якимись запитаннями про світ він відповідав. А інколи, ось як зараз, запобігав запитанню.

– І так на всіх вулицях? – трохи навіть розгубилася дівчина.

Несподівана перепона на шляху до ванної зовсім не порадувала. При цьому вираз розчарування та печалі були настільки виразними, що Волелюб, котрий змушений був їхати стремено в стремено з ними, розсміявся.

– Та ні, на головній вулиці ще багацько народу, може біля заїздних домів ще, а далі легше буде. Зараз браму пройдемо та вже скоро можна буде відпочити.

Обнадійливі слова подіяли як ковток живої води. Стрепенувшись, Зоряна вже більш жваво роззирнулася. Не зважаючи на те, що народу зібралося немало, штовханини не почалося. Двоє вартових пропускали народ доволі жваво, хоча про це ще раніше попереджав той же Волелюб. На в’їзді в місто вартові не такі прискіпливі, як ті, що стоять на охороні моста через Рутаву.

За внутрішнім хронометром простояти в черзі довелося не більше як половину години, після якої їх впустили в місто, варто було Северину назватися.

«А я вважала, що ввічливість відкриває всі двері, а он ні. Северин Зоря відкриває всі двері.» – трохи розвеселилася дівчина.

За брамою прямо, кудись далеко вперед, артерією тягнулася широка дорога, котра повинна була вести до площі та далі до моста через Рутаву. Але зараз їм треба було не туди. За першої ж можливості подорожні звернули кудись вправо, до мережі вуличок, де поступово затихала метушня. Ні, життя тут не зупинилося, назустріч їм котили візки, зустрічалися верхові, тротуарами прогулювалися парочки.

У повітрі витав запах диму, котрий переплітався з ароматом свіжої випічки та трохи риби. Втім, останній аромат швидко розтанув, коли невеликий загін ще раз звернув кудись вже вліво та Зоряна нарешті прокинулася.

Зимівник, з котрого почалося її знайомство з цим світом скидався на щось з далекого минулого її рідного краю. Все там було цікавим та неясно знайомим, але Яргора була іншою. Наче в дорозі вона була не тиждень, а більше і опинилася десь на заході своєї країни. Бруківка на дорогах, дерево та камінь будинків та дух, котрий пронизував кожну будівлю, кожну колоду, сплітався в кожен візерунок на фронтонах. Його сила, котра накопичувалася тут роками, дбайливо передавалася від батька до сина зі славною історією предків.

Яргора, гостинна пані, була рада прийняти гостей, але коли комусь би спало на думку знехтувати її законами – йому довелося б дорого за те заплатити.

Втома нікуди не відступила, та озиралася Зоряна вже більш жваво, особливо коли обабіч дороги ліпнина будинків змінилася засніженими парками, за котрими інколи ледь вгадувалися маєтки. Деякі було важко роздивитися, деякі пишно виступали до тротуару. Втім особливо зацікавив Зорю сірий двоповерховий будинок, ґонт на даху якого відливав у світлі сонця бурштиновим відтінком там, де не був присипаний снігом. Доволі невеликий у порівнянні з сусідніми велетнями, чимось він все ж зачаровував. В оточенні чорного зимового парку, будинок здавався казковою садибою, особливо коли посеред дерев яскравим полум’ям спалахнула червона облямівка з калин, котрі росли вздовж доріжки, що вела до будинку. Доріжки, до якої раптом впевнено звернув Северин.

– Нам сюди? – чомусь здивувалася Зоряна.

– Так, – коротко відповів чоловік та легко зіскочив з коня, щоб звично простягнути руки та допомогти дівчині злізти, як робив це вже не один раз. – Радий вітати вас у моєму будинку.

Дівчина встигла так-сяк перекинути ногу через сідло та від несподіванки ледь не тарахнулася вперед. На щастя, Северин зі своєю сусідкою був готовий до всього та встиг її перехопити. На коротку мить Зоря опинилася в міцних обіймах, широко розкривши очі. Вовк не похитнувся, тільки трохи докірливо насупив брови, змусивши дівчину почервоніти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍