Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

– Справді? Значить, Генрі не багато вам розповідав про мене, – його голос хрипкий та веселий, – доведеться мені скористатися вашим оптимізмом. Підійдіть та сядьте біля мене. Кімі, можна нам щось випити?

– Я саме збиралася запропонувати. Клер, що бажаєш? Я приготувала санґрію, любиш таке? Генрі, а ти? Санґрія? Добре. Річарде, тобі пива?

На якусь мить усі замовкнули, потім містер Детембл каже:

– Ні, Кімі, думаю, мені лише чаю. Якщо не важко зробити.

Кімі всміхається та зникає на кухні. Містер Детембл обертається до мене й пояснює:

– Я дещо застудився. Прийняв оті ліки проти застуди, боюся, від них мені захочеться спати.

Генрі сидить на дивані та спостерігає за нами. Усі меблі білі, у них такий вигляд, наче їх купили десь у 1945 році в магазині «Джей-Сі-Пенні». Оббивка захищена прозорим поліетиленом, а на білому килимі – вінілові доріжки. Також там є камін, проте схоже, його ніколи не використовують. Над ним – прекрасна картина, написана чорнилом. На ній – бамбук у вітряну погоду.

– Чудова картина, – кажу лише тому, що ніхто нічого не говорить.

Містеру Детемблу приємно.

– Подобається? Ми з Анет привезли її з Японії в 1962 році. Купили в Кіото, але вона з Китаю. Думали, що Кімі з Донґом сподобається. Це копія сімнадцятого сторіччя, зі ще старішої картини.

– Розкажи Клер про вірш, – просить Генрі.

– Так, у вірші такі рядки: Бамбук не має розуму, проте його думки шугають поміж хмар. Стоячи на самотній горі, спокійний, величний, він символізує волю джентльмена. – Намальовано та написано з легким серцем, Ву Чен.

– Як мило! – вигукую.

Заходить Кімі, на підносі – напої. Ми з Генрі беремо по склянці санґрії, містер Детембл обома руками акуратно тримає свій чай. Коли він ставить чашку на стіл біля себе, вона стукає об блюдце. Кімі сідає у невеличке м’яке крісло біля каміну та посьорбує свою санґрію. Куштую свою та відчуваю, що вона досить міцна. Генрі кидає на мене погляд та підіймає брови.

– Тобі подобаються сади, Клер? – запитує Кімі.

– М-м, так, – відповідаю. – Моя мама займається садівництвом.

– Перед вечерею ти повинна вийти, подивитися на наш задній двір. Саме зараз цвітуть усі мої півонії, і ми повинні показати тобі річку.

– Хороша ідея.

Виходимо у двір. Насолоджуюся красою півоній та виглядом на річку Чикаґо, яка спокійно тече біля підніжжя хитких сходів.

– А який сад у твоєї мами? – цікавиться Кімі. – Вона вирощує троянди?

У Кімі невеликий, проте добре доглянутий розарій, наскільки я розбираюся, усі троянди – схрещені чайні.

– У неї також є розарій. Та, власне, справжня мамина пристрасть – іриси.

– О, у мене є іриси. Он там, – Кімі вказує на кущ ірисів. – Треба їх розсадити. Як ти думаєш, мамі би сподобались якісь із них?

– Не знаю. Могла би запитати. – У мами більш ніж двісті різновидів ірисів. Помічаю, що Генрі всміхається за спиною Кімі, а я насуплююсь йому у відповідь. – Могла би запитати, чи не захоче вона поділитися з вами: у неї є навіть виведені власноруч. Мама любить роздаровувати їх друзям.

– Ваша мама схрещує іриси? – запитує містер Детембл.

– Угу. А також тюльпани. Та все-таки іриси – її улюблені.

– Вона професійна садівниця?

– Ні. Просто любителька. У неї працює садівник, який виконує більшість роботи, а також є люди, що приходять викосити газон, прополоти клумби і все таке інше.

– Напевно, великий сад, – зауважує Кімі і веде всіх назад до квартири. На кухні чутно сигнал таймера. – Все. Час їсти.

Питаю, чи не потрібно допомогти, але Кімі махає мені на крісло. Сідаю навпроти Генрі. Його тато праворуч мене, а порожнє крісло Кімі – ліворуч. Бачу, що містер Детембл одягнув светр, хоча в кімнаті досить тепло. У Кімі дуже гарна порцеляна: на ній зображені колібрі. Перед кожним стоїть склянка з холодною водою, по якій стікають крапельки конденсату. Кімі наливає усім білого вина. Біля склянки тата Генрі вона дещо затримується, але, коли він трусить головою, відмовляючись від алкоголю, оминає його. Приносить салати та сідає. Містер Детембл піднімає свою склянку з водою та проголошує тост:

– За щасливу пару!

– За щасливу пару! – повторює Кімі, і ми всі чаркуємося та випиваємо. – Отже, Клер, Генрі каже, що ти – художниця. А яка спеціалізація?

– Я працюю з папером. Паперові скульптури.

– О, ти повинна якось показати мені, бо я взагалі про таке нічого не знаю. Щось на кшталт оріґамі?

– М-м, ні.

– Вони як у того німецького художника, роботи якого ми бачили в інституті мистецтв, Ансельма Кіфера. Великі темні страхітливі паперові скульптури.

– А чому такій гарненькій дівчині, як ти, займатися такими потворними речами? – дещо спантеличено запитує Кімі.

– Кімі, це мистецтво, – сміється Генрі. – Окрім того, вони красиві.

– Я використовую багато квітів, – розповідаю Кімі. – Якщо дасте мені свої висохлі троянди, я їх використаю у композиції, над якою зараз працюю.

– Добре, – погоджується вона. – А що це за композиція?

– Гігантська ворона, зроблена з троянд, волосся та волокон лілійника.

– Гм. А чому ворона? Ворони приносять невдачу.

– Хіба? А я їх вважаю розкішними.

Містер Детембл підіймає одну брову, і в цю секунду він – точна копія Генрі.

– У вас нестандартне розуміння краси.

Кімі підводиться, прибирає наші тарілки з-під салату та вносить миску з зеленими бобами й тацю із «запеченою качкою під малиново-трояндово-перцевим соусом», що парує. Смак – райський. Тепер розумію, від кого Генрі навчився так куховарити.

– Як вам? – цікавиться Кімі нашою думкою.

– Смакота, – хвалить містер Детембл, а я відлунням повторюю за ним.

– Може, трохи менше цукру? – пропонує Генрі.

– І я так вважаю, – погоджується Кімі.

– Хоча на смак дуже ніжна, – все-таки хвалить Генрі, і Кімі розпливається в усмішці. Протягую руку за склянкою вина. Містер Детембл киває мені та говорить:

– Вам дуже личить перстень Анет.

– Він прекрасний. Дякую, що дозволили подарувати його мені.

– З цим перснем пов’язано багато історій, і з весільною стрічкою, яка до нього додається. Його виготовили у Парижі для моєї прапрапрабабусі Джейн ще в 1823 році. До Америки його привезла моя бабуся Івет у 1920 році. З 1969 року, від смерті Анет, він мирно собі лежав у шухляді. Приємно, що перстень знову бачить білий день.

Дивлюся на нього та думаю: «Мама Генрі мала на собі цей перстень, коли помирала». Дивлюся на Генрі, а він, напевне, думає про це ж саме. Дивлюся на містера Детембла, а він їсть свою порцію качки.

– Розкажіть мені про Анет, – прошу його.

Він відкладає виделку вбік, спирається ліктями на стіл та прикладає руки до лоба. Дивиться