Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

– Тому що досить часто моє життя залежить від того, чи бігаю я швидше за своїх переслідувачів, – серйозним тоном відповідає Генрі.

– О, – моя черга бути збентеженою, бо це для мене не було новиною. – Але… як висловитися… ти ж уже нікуди не щезаєш… тобто, відколи я зустріла тебе тут, у теперішньому, ти рідко коли подорожував у часі. Правда?

– Ну, на Різдво. Ти бачила. І на день Подяки. Ти була в Мічиґані. Не говорив про це, бо та подорож була сумною.

– Ти бачив ту аварію?

– Узагалі-то, так, – пильно дивиться на мене. – А звідки ти дізналась?

– Кілька років тому на Святвечір ти з’явився у Медовларк і розповів мені про це. Ти був дуже засмученим.

– Так. Пригадую, яким нещасним був, коли побачив ту дату на календарі; думав: Боже, потрібно пережити ще одне Різдво. До того ж у звичайному часі це був поганий день: я отруївся алкоголем і мені промивали шлунок. Сподіваюсь, що не зіпсував тоді твого Різдва.

– Ні… Я раділа, коли тебе побачила. Ти розповідав мені дещо важливе, особисте, та намагався не згадувати жодних імен чи місця. Це було твоє справжнє життя. Я чіплялася за будь-що, аби лише воно запевнило мене, що ти – справжній, що ти – не мої ілюзії. Це, власне, була також одна з причин, чому я постійно хотіла доторкнутися до тебе, – сміюся. – Ніколи не думала, що так заплутую твоє життя. Розумієш, я вчиняла все, що вважала за потрібне, все, що лише могла придумати. А ти завжди був такий холодний. Тобі, мабуть, було на все байдуже.

– Наприклад?

– А що на десерт?

Генрі покірно встає і приносить десерт. Мангове морозиво з малиною. На його краєчку прикріплена одна малесенька свічечка. Генрі співає «З днем народження тебе!», я хихочу, бо він дуже фальшивить. Загадую бажання та задуваю свічку. Морозиво розкішне на смак. У мене хороший настрій, і я намагаюся пригадати якийсь особливо надзвичайний епізод про те, як я хотіла його звабити.

– Добре. Ось цей – найгірший. Коли я мала шістнадцять, якоїсь ночі чекала на тебе. Десь об одинадцятій годині вечора зійшов молодий місяць, тому на галявині було досить темно. Дуже сердилася на тебе, бо ти до мене ставився, мов до дитини, чи друга, не знаю, як описати. А мене долала просто якась ідея фікс – так хотіла втратити цнотливість. І раптом у мене виникла ідея сховати твій одяг…

– О, ні.

– Так, так. От я й перенесла його кудись… – стало дещо соромно за цю історію, але запізно.

– І?

– І ти прийшов. Я дратувала тебе неймовірно.

– І?

– І ти накинувся на мене, притиснув, і десь секунд тридцять ми обоє думали: «Сталося». Це ж не було би зґвалтуванням, адже я сама благала про це. Проте на твоєму обличчі був оцей винуватий вираз, ти сказав: «Ні», підвівся і пішов геть. Пересік галявину, зайшов у ліс, і три тижні я тебе не бачила.

– Вау! Той чоловік більш порядний, аніж я.

– Цей випадок так мене приструнив, що наступні два роки я докладала неймовірних зусиль, аби здаватися пай-дівчинкою.

– Слава Богу. Навіть не уявляю, щоби я постійно так тренував свою силу волі.

– Тренуватимеш, і це найцікавіше. Тривалий час я вважала, що не приваблюю тебе. Звісно, якщо ми проводитимемо все наше життя у ліжку, гадаю, ти можеш проявити трохи стриманості під час своїх вилазок у моє минуле.

– Ну, ти знаєш, я не жартую про те, що хочу так багато сексу. Усвідомлюю, що на практиці це важко. Давно вже хочу тобі сказати: у мене якісь інші відчуття. Відчуваю, що… що зв’язаний з тобою. Думаю, саме це й тримає мене тут, у теперішньому. Таке фізичне єднання, як у нас, повністю перевертає все у моїй голові. – Генрі легенько проводить пальцями по моїй руці. Піднімає голову. – Я щось маю для тебе. Підійди і сядь отут.

Підіймаюся та йду за ним до вітальні. Він склав диван, сідаю. Сонце заходить, і кімната огортається рожевим та помаранчевим світлом. Генрі відтягує шухляду в столі, просовує туди руку й витягує маленький атласний мішечок. Сідає майже впритул до мене, наші коліна доторкаються. «Він, напевне, чує, як б’ється моє серце», – хвилююсь. «Нарешті це станеться», – виникає думка. Генрі бере мої руки та серйозно дивиться на мене. «Так довго чекала цього! І ось ця мить, а мені лячно».

– Клер?

– Так? – голос ледь чутний і перестрашений.

– Ти знаєш, що я кохаю тебе. Ти вийдеш за мене?

– Так… Генрі, – у мене якесь приголомшливе відчуття дежавю. – Але розумієш… я вже вийшла.

Неділя, 31 травня 1992 року (Клер двадцять один, Генрі двадцять вісім)

Клер: Ми з Генрі стоїмо у передпокої будинку, де він виріс. Ми дещо запізнилися, але не піднімаємося, просто стоїмо. Генрі обіперся на поштові скриньки, очі заплющені, подих повільний.

– Не хвилюйся, – кажу. – Це не гірше за твою зустріч з моєю мамою.

– Твої батьки були дуже люб’язні зі мною.

– Але мама… непередбачувана.

– Як і мій тато, – Генрі вставляє ключ у замкову шпарину вхідних дверей, ми проходимо один марш сходів, і Генрі стукає у двері квартири. Нам моментально відчиняє крихітна старенька кореянка: це Кімі. Одягнена у блакитну шовкову сукню, на губах яскраво-червона помада, дещо перекошено підведені брови. Волосся – з дуже широкими пасмами сивини, заплетене в коси й закручене у вузлики понад вухами. Чомусь вона нагадує мені Рут Ґордон. Стає біля мого плеча, задирає голову та каже:

– О, Генрі, вона чу-у-до-ова!

Відчуваю, що почервоніла.

– Кімі, ну як ти поводишся? – жартує Генрі.

– Привіт, міс Клер Ебшир! – сміючись, вітається вона.

– Доброго дня, місіс Кім, – відповідаю.

Усміхаємося одна одній, і Кімі просить:

– О, називай мене Кімі, всі так називають.

Киваю та йду за нею до вітальні. А там у м’якому кріслі сидить тато Генрі. Не промовляє ані слова, просто дивиться на мене. Тато у Генрі худий, високий, якийсь нескладний та втомлений. Він не схожий на Генрі. У нього коротке сиве волосся, темні очі, довгий ніс та тонкі губи, кутики яких дещо опущені. Він якось незграбно сидить у кріслі. Звертаю увагу на його руки – довгі елегантні руки, що лежать на колінах так, наче це кіт скрутився клубочком та дрімає.

Генрі кашляє та говорить:

– Тату, це – Клер Ебшир. Клер, це мій батько, Річард Детембл.

Містер Детембл повільно простягає одну руку, я ступаю крок уперед та тисну її. Вона холодна, мов лід.

– Доброго дня, містере Детембл. Приємно познайомитися, –