Альона Ластовецька - Інтерв'ю з відьмою, Альона Ластовецька

— А якщо не хочеться дякувати? — запитала Аня тихо. — Якщо боляче?

Агата трохи подалася вперед, голос її став ще м'якшим.

— Тоді почни не з подяки, а із зізнання. «Це було. Це вплинуло». Прийми, що це вже частина твоєї історії. А коли прийде час, подяка може вирости з цього визнання. І вона не обов'язково буде адресована кривднику. Ти можеш подякувати собі - за виживання. За зростання. За здатність відчувати.

Я кивнув. Це було не просто красиво. Це було правдиво. Настільки, що навіть у тиші дощ за вікном здавався тепер не тлом, а підтвердженням: усе тече, усе очищається.

— Виходить, подяка - це не просто фінал, — сказав я, — це інструмент.

Агата посміхнулася. В її очах блиснув той самий вираз, який я тепер уже починав упізнавати: коли вона чує, що хтось схопив суть.

— Саме так. Подяка - це не фінал. Це відкриті двері.

Я знову глянув на неї - і цього разу вирішив повернутися до теми, яка весь цей час нібито незримо була присутня в просторі розмови, але так і не була озвучена прямо.

— Агато, — запитав я, — а що ти думаєш про дім? Не як про місце, а як про... систему. Простір, який може захищати, лікувати, або навпаки - виснажувати?

Вона ледь усміхнулася, погляд її на мить розсіявся, ніби вона згадала щось далеке.

— Дім - це продовження тіла. Простір, у який ми вплетені. Його можна вибудувати як храм, або як клітку. І від того, як ти входиш у нього, з якими думками, з якими ритуалами, багато чого залежить. Часом достатньо розставити предмети з наміром, запалити пахощі, провітрити - і ти наче стираєш чужі сліди та повертаєш собі землю під ногами.

Аня кивала, дедалі більше захоплюючись.

— Тобто речі в домі теж працюють як символи? Як той самий одяг, запахи?

— Звичайно, — відповіла Агата. — Навіть розташування ліжка має значення. Дім відгукується на наш стан і відображає його. І якщо ти довгий час не можеш відчути себе собою - подивися навколо. Що ти зберігаєш? Чим ти себе оточуєш? Що ти впустила і що утримуєш?

Агата продовжувала, її голос став м'якшим, ніби вона починала вимовляти не просто слова - а давні настанови, що передавалися пошепки, від жінки до жінки.

— Коли ти відчуваєш, що простір наче запорошився не тільки фізично, а енергетично - це перший знак, що пора очищати. Не потрібно нічого екзотичного. Найпростіше - повітря, вода, вогонь і сіль. Провітрити, вимити підлогу з сіллю, запалити свічку, обійти з нею кути. Це вже достатньо. І так, вівтар... Це не обов'язково стіл із черепами і статуетками. Іноді вівтар - це просто куточок, де стоїть фотографія улюбленої бабусі, свічка і гілочка лавра.

Аня задумалася.

— А якщо в будинку живуть інші, і вони не поділяють такі погляди?

— Тоді вівтар - усередині. У кожного може бути внутрішнє місце сили. Твоя увага і любов туди - і це вже працює.

Я слухав її і ловив себе на думці, що давно не дивився на власну квартиру як на живу систему. Наче вона говорила не про будинок, а про тіло, про душу.

— А як зрозуміти, що місце стало чистим? — тихо запитав я.

Агата посміхнулася.

— Ти почнеш чути тишу. Не глуху, а живу. І ти знову захочеш співати, сміятися, прибирати. Ти відчуватимеш, що тут можна дихати.

Вона замовкла. У кімнаті стало по-справжньому спокійно. Тільки за вікном, уже затихаючи, барабанив дощ. Усе здавалося правильно розставленим.

Агата кивнула, немов продовжувала не перервану думку, а потік - того самого внутрішнього струмочка, про який вона говорила раніше.

— Знаєш, ми звикли думати, що сила приходить звідкись ззовні. Від практик, від наставників, від книжок... Але найчастіше вона пробуджується в буденному. У чашці, з якої ти п'єш щодня. У каблучці, яку носила твоя мати. У тканині, яку ти прасуєш, наводячи лад у домі.

Вона подивилася на Аню, потім на мене.

— Ми облаштовуємо своє місце сили. Свою священну територію. Через те, що вибираємо оточувати себе. Особисті ритуали - це не про магію у видовищному сенсі.

— І з чого почати? — запитав я. — Що може бути таким простим, але значущим?

— Усе залежить від того, що тобі відгукується, — м'яко відповіла вона. — Для когось - це ранковий чай у тиші. Для когось - запалити свічку і присвятити її дню. Для третього - покласти камінчик у кишеню, як якір. Головне - намір. Якщо ти щодня робиш нехай крихітну, але усвідомлену дію - вона починає формувати поле. Твій особистий простір сили.

Аня притиснула долоні до грудей, ніби зігріваючи щось усередині.

— А якщо нічого не відчувається? Якщо немає зв'язку?

— Почни з подяки. Не зовнішньої, показної - а тихої. За те, що ти в тілі. Що ти прокинувся. Що можеш дихати. Це перший дар, і він відкриває ворота. А далі слухай. Слухай, що тебе живить. З якими речами тобі не хочеться розлучатися. Що ти мимоволі береш до рук у важкий день. Саме в цих жестах уже є структура твоєї внутрішньої магії.

Я відчув, як у грудях стає легше. Наче весь цей час щось просилося назовні - просте, тихе, майже забуте.

— Отже, сила може бути... затишною? — сказав я майже пошепки.

— І має бути, — прошепотіла Агата у відповідь.

Вона замислилася на мить, озираючи студію, ніби перевіряючи, що в ній присутнє.

— Ти знаєш, іноді навіть незначні на перший погляд предмети можуть бути тим, що зберігає в собі зв'язок із моментом, станом, почуттям. Це може бути щось просте, на кшталт старої книжки, яку тобі подарували. Або камінь, який ти підібрав на березі річки. Звичайні речі, але вони можуть зберігати в собі енергію того часу.

Вона глянула на нас, ніби очікуючи реакції.

— Але це не просто пам'ять, — продовжила вона, — це ще й збережений стан, енергія, яка може спрямовувати тебе в поточний момент. Коли ти оточений такими речами, ти починаєш усвідомлювати, що ці речі допомагають не тільки пригадати минуле, а й створювати майбутнє. Ти не просто береш чашку, ти береш частину себе, частину шляху, який ти пройшов.