Ірина Айві - Тінь у його домі, Ірина Айві

До будинку Дем'яна я повернулася доволі пізно. За вікном уже розлилася густа ніч, огортаючи місто оксамитовим мороком, у якому вогні ліхтарів здавалися розсипаними зірками. Мене привіз його водій, який ні на мить не залишав мене саму. Я знала, що його присутність – справа рук Дем'яна, і ця думка заполонила мене хвилею тепла. Він дійсно дбав про нашу з Есмі безпеку.

Есмі…

Донька, мабуть, уже спала, та я відчувала, що вона не змогла б заснути одна. Її крихітні рученята завжди шукали чиєїсь теплоти. Тихо зітхнувши, я попрямувала до татової кімнати – адже саме його я попросила подбати про неї. 

Легенько постукавши, я прочинила двері. У м'якому світлі нічника побачила тата, який лежав на ліжку з розкритою книгою в руці. Окуляри з'їхали на кінчик носа, а його рівне дихання видавало глибокий сон. На мить серце стислося – як давно я не бачила його таким… таким спокійним, умиротвореним.

Значить, Есмі у нашій кімнаті. Мабуть, тато дочекався, поки вона засне, а тоді тихенько повернувся до себе.

З цією думкою я обережно зачинила двері й попрямувала до кімнати. В повітрі ще витав знайомий аромат – той, що асоціювався з дитячим теплом, безпекою та домом.

Я знала: щойно я зайду, мене зустріне її маленьке сонне тільце, що підсвідомо шукатиме мої обійми. І в цю мить весь світ здався мені правильним, хоч на якусь мить.

Я зайшла до кімнати й одразу відчула щось не так. Серце стислося від передчуття.

Ліжко було акуратно застелене, подушка залишалася нерозім’ятою. Есмі тут не було.

Мене наче вдарило струмом. Я завмерла, намагаючись знайти хоч якийсь знак, що вона просто згорнулася клубочком десь під ковдрою. Але ні. Її не було.

Страх кинувся мені в груди холодним обручем.

– Есмі?.. – мій голос зірвався на хрипкий шепіт.

Тиша.

Мене охопила паніка. Я різко розвернулася й вибігла в коридор. Ноги не слухалися, а думки металися в хаосі. Куди бігти? Що робити? Що, як…

– Тату! – мій голос прорізав тишу дому, відбиваючись від стін.

Я не знала, що на мене чекає, але одне було ясно – без Есмі мій світ просто перестане існувати.

Раптом гострий, пекучий біль прошив груди. Я схопилася за серце, ніби намагаючись утримати його в грудях, але це не допомогло. Дихати стало важко. В очах защипало, і сльози миттєво затуманили погляд.

Що, як…

Я вже була готова бігти, будити тата, здіймати тривогу, кричати на весь будинок, аби тільки знайти доньку. Але раптом почула тихий, спокійний голос.

Я завмерла.

Прислухалася.

Це був Дем’ян.

Його голос лунав із сусідньої ккімнати. Його спальні. Він звучав глибоко, рівно, спокійно, у ньому відчувалася якась дивна ніжність, якої я ніколи раніше не чула.

Я затримала дихання.

"…І тоді маленька принцеса заплющила очі, бо знала – поки король поруч, їй нічого боятися…"

Моє серце шалено калатало, та цього разу вже не від страху. Я зробила невпевнений крок уперед і зазирнула крізь прочинені двері.

І побачила те, від чого в мене підкосилися ноги.

Я обережно зазирнула в кімнату, і побачене змусило мене завмерти.

Есмі.

Моя маленька дівчинка, така беззахисна й довірлива, лежала на ліжку, зручно вмостившись на руці Дем’яна. Її світле волоссячко було трохи розкуйовджене, а крихітні пальчики несвідомо стискали край його футболки. Вона уважно слухала, як він читав їй казку з телефону, і в її очах не було ні страху, ні тривоги—лише спокій і захоплення.

Дем’ян…

Він сидів, відкинувшись на подушки, і тримав телефон однією рукою, а другою ніжно обіймав... нашу доньку, ніби захищаючи її від усього світу. Його голос був рівний, м’який, і кожне слово, що зривалося з його губ, здавалося сповненим якогось незвичного для нього тепла.

Я не могла відвести погляду.

Серце все ще боліло, але тепер зовсім інакше. Це вже не був страх—це було щось більше, глибше.

Я зробила невпевнений крок у кімнату, і в ту ж мить Дем’ян підняв очі. Наші погляди зустрілися, і в його очах я побачила те, чого так боялася, але, здається, підсвідомо чекала.

Щось справжнє. Щось, що змусило мене знову повірити, що не все в цьому світі ще втрачено.

Я зробила ще один крок уперед, і, ледве стримуючи емоції, прошепотіла:

— Чому вона тут?

Дем’ян повільно підняв голову й подивився на мене. В його очах було щось спокійне, стримане, майже… рідне. Він нічого не сказав — лише підніс палець до губ, даючи зрозуміти, що Есмі вже дрімає.

Я опустила погляд на доньку. Її довгі вії злегка тремтіли, дихання було рівним і розслабленим. Вона ще не спала міцно, але вже перебувала на межі між реальністю та сном, довірливо притискаючись до Дем’яна, ніби це було її найзвичніше місце у світі.

Моє серце стиснулося від цієї картини.

Дем’ян, який завжди здавався таким непохитним, холодним і недосяжним, зараз тримав мою доньку в своїх обіймах, оберігаючи її сон. І в цю мить я не змогла не побачити іншого його боку—того, що ховався за маскою сили та впевненості.

Мої губи злегка тремтіли, і я ледь чутно зітхнула.

— Вона прийшла до мене сама, — нарешті тихо відповів він, знову опустивши погляд на дівчинку. — Я не міг її прогнати. Ти не хвилюйся я підігрів їй молоко. Есмі давала мені інструкції, а я просто виконував їх. 

В його голосі не було виправдань. Лише просте пояснення.

І я раптом зрозуміла—мені не потрібно їх. 

Я тихо зітхнула й зробила крок до ліжка.

— Я заберу її, — прошепотіла, простягаючи руки до Есмі.

Але Дем’ян ледь помітно похитав головою.

— Я сам, — так само тихо відповів він, акуратно, майже непомітним рухом, підхоплюючи дівчинку на руки.

Я завмерла, спостерігаючи, як він піднімається з ліжка, тримаючи Есмі з такою обережністю, ніби вона була найціннішим скарбом у світі. Донька ледь поворушилася у сні, але не прокинулася—лише міцніше притиснулася до його грудей.

Не гаючи часу, я поспішила до своєї кімнати. Серце калатало від змішаних почуттів—я досі не могла збагнути, як так сталося, що саме Дем’ян заспокоював мою доньку цієї ночі.