Тесс Геррітсен - Асистент

пам’яті не намагався так ретельно проаналізувати власну поведінку, як ви.

— Знаєте, — знизав плечима Гойт, — кажуть, що жити варто лише тоді, коли розумієш власне життя.

— Однак інколи самоаналіз може завести нас надто далеко. Це захисний механізм. Роздумування — це спосіб дистанціюватися від власних чистих емоцій.

Гойт помовчав, а коли заговорив, у його голосі звучав ледь помітний сарказм:

— Хочете, щоб я говорив про емоції?

— Так.

— Про якісь особливі емоції?

— Я хочу знати, що змушує чоловіків убивати. Що підштовхує їх до насилля. Я хочу знати, що відбувається у вашій голові. Що ви відчуваєте, коли вбиваєте іншу людину.

Він трохи помовчав, обмірковуючи запитання.

— Це нелегко описати.

— Спробуйте.

— Заради науки?

В його голосі знову бриніла насмішка.

— Так. Заради науки. Що ви відчуваєте?

Довга пауза.

— Задоволення.

— Отже, вам добре, коли ви вбиваєте?

— Так.

— Опишіть мені це.

— Що саме вас цікавить?

— У цьому головна мета мого дослідження, Воррене. Я хочу знати, що ви відчуваєте під час убивства. Це не моя збочена цікавість. Я маю знати, чи не відчуваєте ви симптомів, які можуть указувати на неврологічні відхилення. Наприклад, головний біль. Якийсь дивний смак чи запах.

— Мені подобається запах крові. — Гойт помовчав. — О, здається, я спантеличив вас.

— Далі. Розкажіть мені про кров, будь ласка.

— Як ви знаєте, я працював із кров’ю.

— Так, знаю. Ви працювали в лабораторії.

— Люди думають, що кров — це просто червона рідина, яка циркулює по жилах. Щось на кшталт мастила. Однак насправді кров завжди особлива і складна. У кожної людини вона унікальна. І так само унікальним є кожне вбивство. Не існує одного стандартизованого опису.

— Однак усі вбивства давали вам задоволення?

— Деякі — більше порівняно з іншими.

— Розкажіть мені про вбивство, яке вам особливо запам’яталося. Яке для вас має особливе значення. Є таке?

— Про одне з них я постійно думаю, — кивнув він.

— Ви думаєте про нього більше, ніж про інші?

— Так. Мої думки зайняті ним.

— Чому?

— Бо я його не завершив. Бо я не зміг ним насолодитися. Це все одно що шкоринка, яку ви не можете зірвати з ранки.

— Доволі буденний опис.

— Невже? Часом буденна шкоринка на ранці поглинає вашу увагу. Шкіра під нею свербить. Один із видів тортур — це коли лоскітно ногам. Спочатку — ніби нічого. Але якщо так триває без упину, днями, тоді це найжорстокіша з тортур. Гадаю, у своїх листах я згадував, що трохи знаю про історію людської жорстокості. Про мистецтво завдавати болю.

— Так. Ви писали про свої… е-е-е… зацікавлення.

— Кати вже протягом багатьох століть знають, що найменший дискомфорт може стати нестерпним, якщо триває довго.

— І оця подряпинка стала для вас нестерпною?

— Вона не дає мені спати вночі. Я думаю про те, що могло бути. Про задоволення, якого я позбавлений. Протягом усього життя я ретельно доводив до кінця все розпочате. І тому ця незавершена справа мене бентежить. Я думаю про неї весь час. Ці картини постійно в мене в голові.

— Опишіть їх. Що ви бачите, що відчуваєте?

— Я бачу її. Вона інша, геть не така, як усі.

— Чим вона відрізняється?

— Вона відчуває ненависть до мене.

— А інші не відчували?

— Інші були голі й налякані. Переможені. Але ця й далі бореться. Я відчуваю це, коли торкаюся її. У неї шкіра наелектризована люттю, хоча вона знає, що я її здолав.

Гойт нахилився вперед, немовби збираючись поділитися найінтимнішими думками. Він дивився вже не на доктора О’Доннел, а в об’єктив, ніби бачив по той бік Ріццолі і спрямовував свій погляд безпосередньо на неї.

— Я відчуваю її гнів, — сказав він. — Її лють проймає мене від самого лише дотику до її шкіри. Вона — ніби розпечений добіла метал. Рідке розплавлене залізо. Чиста енергія. Я ніколи ще не почувався таким могутнім. І хочу знову відчути себе таким.

— Це збуджує вас?

— Так. Я думаю про її шию. Дуже витончену. Так, у неї гарна біла шия.

— Про що ще ви думаєте?

— Я думаю про те, щоб зірвати з неї одяг. Про те, які пружні в неї груди. І живіт. Гарний, плаский живіт…

— Отже, ваші фантазії про доктора Корделл мають сексуальний характер?

Гойт замовк і кліпнув очима, ніби його розбудили.

— Про доктора Корделл?

— Ми ж про неї говоримо, правда? Про жертву, яку вам так і не вдалося вбити, про Кетрін Корделл?

— О, так. Про неї я теж думаю. Але зараз я говорив не про неї.

— Про кого ж?

— Про іншу. — Він подивився в об’єктив так уважно, що Ріццолі відчула на собі його пекучий погляд. — Про жінку-поліцейського.

— Ту, яка знайшла вас? Це про неї ви фантазуєте?

— Так. Її звати Джейн Ріццолі.

18

Дін підвівся і зупинив відеозапис. Екран згас. Останні слова Воррена Гойта висіли нескінченним відлунням посеред тиші. У його фантазіях з неї здирали одяг, позбавляли її гідності і зводили до комплекту оголених частин тіла. Шия, груди і живіт. «Дін теж мене такою побачив? — запитала в себе вона. — Адже тепер він почув про еротичні фантазії Гойта».

Дін обернувся до неї. Ріццолі завжди важко було інтерпретувати вираз його обличчя, але тієї миті вона безпомилково прочитала в його очах гнів.

— Ви розумієте, правда? — почав він. — Згідно з його планом, ви мали побачити цей запис. Він залишив для вас доріжку, вистелену хлібними крихтами. Поклав фото в конверт з адресою О’Доннел — щоб ви приїхали до неї і знайшли його листи й цей відеозапис. Він знав, що врешті-решт ви їх знайдете.

Вона дивилася на порожній екран.

— Він говорить зі мною.

— Саме так. Гойт використав О’Доннел як посередника. Під час цього інтерв’ю він говорить нібито з нею, але насправді звертається до вас. Розповідає вам про свої фантазії, щоб вас налякати і принизити. Послухайте, що він каже.

Дін перемотав плівку:

«Вона не дає мені спати вночі. Я думаю