Борис Черкас - Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

від охопленої революцією та громадянською війною Росії, перебуваючи під надійним захистом австро-угорських та німецьких багнетів, була справжньою «оазою спокою», чим приваблювала чимало втікачів від більшовицького терору. Власне, з цієї причини в Україні зосередилася велика кількість офіцерів колишньої царської армії, з котрих Скоропадський почав формування добровольчих офіцерських дружин. Однак за своїми політичними та ідеологічними переконаннями ці люди були як мінімум скептично, а часто геть вороже налаштовані до української державності. Свою службу у гетьмана вони розглядали як один з етапів на шляху до реставрації дореволюційного ладу та відновлення «єдиної і неподільної» Росії.

Наприкінці осені 1918 р. у політичному становищі гетьмана сталися радикальні зміни. Австро-Угорщина та Німеччина програли світову війну. У цих країнах відбулися демократичні революції, впали монархії, а Габсбурзька монархія взагалі перестала існувати, розпавшись на окремі національні держави. Внаслідок цього Скоропадський втратив своїх головних союзників і покровителів, що підірвало основу стабільності та різко послабило його владу в Україні. Цим негайно скористалися зовнішні та внутрішні противники режиму — російські й місцеві більшовики та українські соціалістичні партії, що раніше, після квітневого перевороту, були усунуті від державного керівництва. За цих умов гетьман конче потребував зовнішньополітичної допомоги з боку Великої Британії та Франції, основних країн-переможниць блоку Антанти. Однак ті пообіцяли Скоропадському підтримку тільки в разі врегулювання відносин з «білою» Росією. Зіткнувшись із глибокою кризою і не маючи іншого вибору, 14 листопада 1918 р. він оголосив грамоту, задекларувавши, що очолювана ним Українська Держава увійде до майбутньої небільшовицької федеративної Росії. Грамота стала, по суті, головним приводом до повстання проти гетьманського режиму, яке вже давно готували українські соціалісти.

У цей критичний момент проявились усі помилки режиму Скоропадського у військовій сфері. Так, однією з них було надмірне захоплення регулярністю. Люди, котрі відповідали за військове будівництво, пройшли царську школу, мислили застарілими категоріями, не розуміли складності революційного часу. До організації війська вони підійшли методично, почавши з розбудови адміністративних структур. Своїм головним завданням вони вважали розробку у найменших подробицях штатних розкладів для різноманітних військових частин і підрахунок коштів на їхнє утримання. Такі підходи абсолютно не відповідали тодішнім умовам. Як наслідок, не вистачило часу, засобів та енергії на організацію відділів. Іншою, ще більш важливою проблемою, з якою зіткнулися творці гетьманської армії, був брак суспільної підтримки як у цивільному, так і у військовому середовищі. Майже весь командний склад походив з колишньої царської армії. Більшість офіцерів не симпатизувала українській ідеї, розглядаючи службу як спосіб пережити важкі часи. З іншого боку, широкі маси населення не мали розвинутого почуття національної самосвідомості й легко підпадали під вплив соціалістичної й комуністичної пропаганди. Гасла про земельну реформу й націоналізацію промисловості впали на добрий ´рунт. Населення не підтримувало консервативного гетьманського режиму, який спирався на німецьких і австрійських окупантів. Власне, тому соціалістам без особливих зусиль вдалося підняти повстання проти гетьмана. Для позбавленого допомоги центральних держав Скоропадського це означало кінець його панування.

Повстання проти Скоропадського очолила так звана Директорія, до складу якої увійшли представники опозиційних соціалістичних партій: соціал-демократи В. Винниченко (голова) і С. Петлюра, есер Ф. Швець, соціаліст-самостійник О. Андрієвський, а також безпартійний голова профспілки залізничників А. Макаренко. 15 листопада 1918 р., наступного дня після появи Грамоти про федерацію з Росією, Директорія поширила свою відозву, якою закликала народні маси до повстання проти гетьмана-зрадника, за відновлення республіканського ладу.

16 листопада розташовані у Білій Церкві Січові стрільці підняли повстання і стали рухатися у бік Києва. Їм на зустріч виступив зведений загін гетьманських військ чисельністю близько 1500 чол. (сердюки та російські офіцери-добровольці). Вирішальний бій стався вранці 18 листопада поблизу залізничної станції Мотовилівка. Він завершився цілковитою перемогою повстанців, у яких було 17 вбитих і 22 поранених вояки, у той час як гетьманці тільки вбитими втратили близько 600 чол. Поразка негативно вплинула на морально-психологічний стан військ Скоропадського. Так, на бік Директорії перейшла Запорізька дивізія на Харківщині, сірожупанники на Чернігівщині, навіть елітний сердюцький Лубенський кінно-козачий полк теж зрадив гетьмана.

Після Мотовилівського бою повстанці швидко підійшли до Києва, однак, не наважуючись штурмувати велике місто, взяли його в облогу. Для цього був сформований спеціальний «Осадний корпус» під проводом командира січовиків полковника Є. Коновальця. Скоропадський же, позбавлений допомоги як зовнішніх, так і внутрішніх сил для організації опору, 14 грудня зрікся влади і виїхав за кордон. Після цього останні вірні гетьманські частини склали зброю. 19 грудня до Києва прибули члени Директорії, які на Софійській площі урочисто оголосили про відновлення Української Народної Республіки.

У цей час Директорія була на піку своєї слави, контролюючи майже всю територію України, від Києва до Одеси й від Харкова до Луцька. У своєму розпорядженні вона мала понад 100-тисячне військо, більшу частину якого, щоправда, складали загони селян-повстанців, що виступили проти гетьмана-зрадника. Однак дуже скоро військово-політичне становище УНР почало стрімко погіршуватися. Республіка опинилася в оточенні ворожих сил. На південному сході у приазовські степи прорвалися російські «білі» війська генерала А. Денікіна, котрий не визнавав української незалежності; на півдні (у Криму та на узбережжі Чорного моря) висадилися десанти військ Антанти, котра, хоч і була нейтральною стосовно УНР, але підтримувала білогвардійців; на південному заході вздовж Дністра стояли румуни, котрі навесні 1918 р. окупували Бессарабію; на заході поляки загарбали Холмщину й почали захоплення Волині.

Однак найбільшим ворогом були «червоні» росіяни, які, скориставшись поваленням гетьманського режиму, вирішили відновити радянську владу в Україні. 11 листопада, того самого дня, коли Німеччина підписала капітуляцію у Першій світовій війні, радянська Росія почала підготовку до наступу військ проти України, а через два дні офіційно заявила про денонсацію Брестського мирного договору. Для прикриття агресивних дій 28 листопада у Курську було засновано Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який нібито повертався додому як легітимний орган, що раніше був незаконно усунутий австро-німецькими окупантами. Наступного дня цей уряд оголосив про повалення Скоропадського, відновлення радянської влади, скасування всіх законів і договорів як гетьмана, так і Центральної Ради, а також закликав до боротьби проти Директорії. 30 листопада для цього маріонеткового уряду було створено таку ж по своїй суті Українську радянську армію, яка ніколи не була самостійним військовим формуванням, а одним з елементів різних оперативно-стратегічних об’єднань РСЧА. До складу цієї армії увійшли дві дивізії загальною чисельністю близько 16 000 чол. Їх було сформовано більшовиками ще у вересні 1918 р. із загонів українських селян-повстанців, що боролися проти гетьманського режиму й відступили до так званої нейтральної смуги, котра, згідно з Брестським мирним договором, розділяла незалежну Україну (під австро-німецьким протекторатом) та радянську Росію.

Однак з’ясувалося, що, попри здавалося б, поважну чисельність війська, Директорія насправді могла небагато протиставити ворогам. З понад 100-тисячної армії боєздатними були лише Січові стрільці з приєднаними до них залишками Сердюцької дивізії (реорганізовані в корпус), запорожці (також реорганізовані в корпус) та сірожупанники. Кадрові гетьманські частини дуже