Ентоні Дорр - Все те незриме світло

за цим спогадом хвостом приходить інший, не такий очікуваний: дві мотузки, що висять перед будинком гера Зідлера, ні напнутий на них великий гладенький транспарант, чистий, яскраво-червоний.

Вернер прочісує частоти навмання. Ні пікання, ні уривків коду Морзе, ні голосів. Статика, статика, статика. У його здоровому вусі, у радіо, у повітрі. Фолькгаймер не зводить із нього очей. Пил літає в тьмяному промені світла: десять тисяч часточок, що повільно крутяться й миготять.

На горищі

Німець зачиняє двері гардероба і, шкандибаючи, йде геть. Марі-Лор залишається сидіти на найнижчому щаблі драбини, рахуючи до сорока. До шістдесяти. До ста. Серце натужно помпує насичену киснем кров, розум натужно шукає вихід. Їй пригадується речення, яке колись Етьєн прочитав уголос: «Навіть серце, яке у вищих тварин під впливом хвилювання пульсує з підвищеною енергійністю, у молюска за такого самого збудження б’ється повільніше».

Уповільнити серцебиття. Зігнути ноги. Не шуміти. Вона притискає вухо до фальшивої задньої стінки гардероба. Що це за звук? Це міль угризається в старезні халати її діда? Нічого.

Повільно, несподівано, Марі-Лор відчуває, як її хилить на сон.

Вона тягнеться до бляшанок, що лежать у кишенях. Як їх тепер відкрити, щоб не створювати шуму?

Їй залишається тільки лізти вгору. Сім щаблів — і вона в трикутному тунелі горища. Просто в неї над головою сходяться під кутом дошки даху.

Яка тут спека. Ні вікна, ні виходу. Більше нема куди тікати. Нема як вибратися, хіба повернутися назад.

Її простягнуті руки знаходять стару миску для гоління, підставку для парасолей, ящика, повного хтозна-чого. Мостини горища в неї під ногами завширшки з її долоні. Вона з досвіду знає, як голосно вони скриплять.

Нічого не перекинути.

Якщо німець знову відчинить гардероб, відсуне в бік одяг, протиснеться в дверцята й залізе на горище, що їй робити? Вдарити його по голові підставкою для парасолей? Штрикнути різаком?

Закричати.

Померти.

Papa.

Вона повзе вздовж центральної балки, з якої розходяться вузькі мостини, до димаря біля дальнього краю. Центральна балка найтовща й скрипітиме найменше. Вона сподівається, що не збилася з пантелику. Що він не стоїть за нею, прицілюючись у спину.

За слуховим вікном кажани кричать майже нечутно, й десь дуже далеко, напевно, на кораблі або аж за Параме, стріляє гармата.

Бах! Пауза. Бах! Пауза. А тоді довгий пронизливий звук летючого набою і гуркіт, із яким він вибухає на якомусь із островів.

Її серце холоне від слизького жаху, який непросто вгамувати. Він виповзає у якісь найпотаємніші двері у її серці, й вона мусить одразу ж кинутися до них, притиснути всієї своєю вагою і зачинити намертво. Вона знімає із себе пальто й розстеляє його на підлозі, не наважуючись навіть підвестися, боячись, що підлога скрипітиме в неї під коліньми. Час минає. Знизу нічого не чути. Міг він уже піти? Так скоро?

Звісно, він не пішов. Зрештою, вона знає, чому він тут.

Ліворуч від неї на підлозі звиваються кілька електричних шнурів. Просто навпроти — Етьєнова коробка зі старими платівками. Грамофон. Старий записувальний прилад. Важіль, яким він піднімає антену вздовж димаря.

Вона притискає коліна до грудей і намагається дихати крізь шкіру. Нечутно, мов равлик. У неї є дві бляшанки. Цеглина. Ніж.

Розділ 7

Серпень 1942 року

Полонені

Худезний капрал у поношеному однострої приходить по Вернера пішки. Довгі пальці, поріділе волосся під картузом. Один чобіт без шнурівки висолопив язика, мов канібал.

— Якийсь ти малий, — пирхає капрал.

Вернер у новій польовій гімнастерці, завеликій касці й написом «Gott mit uns»[48] на пряжці ременя розправляє плечі. Капрал зиркає на школу у світанковому світлі, а тоді нагинається, розщіпає блискавку на Вернеровому мішку для речей і копирсається в трьох охайно складених одностроях НПНЗ.[49] Він розглядає пару штанів проти світла і здається розчарованим, що вони далеко не його розміру. Защепнувши мішок, він закидає його на плечі. Щоб забрати чи просто нести — Вернер не може збагнути.

— Я Нойман, на прізвисько Другий. Є ще один Нойман, водій. Він — Перший. Ще є інженер, фельдфебель і ти, тож, добре це чи ні, а нас знову п’ятеро.

Ні оркестру, ні церемонії. Отак Вернер вступає до вермахту. Вони проходять кілометрів із п’ять, від школи до села. Заходять у буфет, де над кількома столами літають чорні мухи. Нойман Другий замовляє дві порції телячої печінки й з’їдає їх обидві, вимочуючи кров маленькими чорними пампушками. У нього блищать губи. Вернер чекає на пояснення: куди вони йдуть, до якого загону він приєднається, але дарма. Колір емблеми підрозділу, пришитий під погонами капрала й до кутиків комірця, винно-червоний, та Вернер не може згадати, на що він вказує. Мотопіхота? Хімвійська? Літня фрау забирає тарілки. Нойман Другий витягає з мундира маленьку баночку, висипає на стіл три пігулки й глитає їх усі разом. Потім кладе баночку назад у кишеню й переводить погляд на Вернера.

— Проти болю в спині. Гроші є?

Вернер хитає головою. Нойман Другий витягає з кишені кілька зім’ятих і засмальцьованих марок. Перед тим як піти, він просить фрау принести дванадцять круто зварених яєць і чотири з них віддає Вернерові.

Із Шульпфорти вони їдуть потягом через Ляйпциґ і сходять на блок-посту на заході від Лодзі. Уздовж платформи лежать піхотинці й сплять усі як один, наче якась чародійка наклала на них закляття. Їхні потріпані однострої в невиразному світлі виглядають химерними, і здається, що дихають вони одночасно. На Вернера це справляє моторошне й бентежливе враження. Час від часу динамік видає назви пунктів призначення, про які Вернер ніколи не чув, — Ґрімма, Вурцен, Ґросенгайн — однак потяги і не прибувають, і не від’їжджають, а люди не ворушаться.

Нойман Другий сидить, розкинувши ноги, і їсть яйця одне за одним, акуратно складаючи шкарлупу в перевернутий картуз. Опускаються сутінки. Хропіння сплячих на пероні — наче прибій. Вернерові здається, що вони з Нойманом єдині у світі недремні душі.

Уже глибоко вночі на сході лунає свисток, і сонні солдати починають метушитися. Вернер пробуркується з півсну й сідає. Нойман Другий уже підвівся й стоїть поряд із ним, склавши долоні човником, наче намагається втримати кулю з темряви у своїх руках.

Стукають стяжки, скрегочуть гальма, й із мороку виринає і мчить потяг. Спочатку з’являється пофарбований у чорне локомотив, укритий бронею, видихаючи товстий струмінь диму й пари. За локомотивом гримлять кілька закритих вагонів, а тоді — два кулемети на блістерній підставці, біля них присіли два стрільці.

Після вагона зі стрільцями — відкриті платформи, повні людей. Деякі стоять, більшість сидять навколішках. Дві платформи проїжджають, три, чотири. Здається, що на кожній платформі попереду лежить стіна