Ентоні Дорр - Все те незриме світло

Колії тьмяно відблискують, прогинаючись під їхньою вагою. Дев’ять платформ, десять, одинадцять. Усі повні. Коли вони проїжджають, мішки здаються дивними, ніби їх виліпили із сірої глини. Нойман Другий підводить підборіддя.

— Полонені.

Вернер намагається розгледіти окремих людей у вагонах, що мчать повз: запала щока, плече, блискуче око. Вони в уніформах? Багато сидять, притулившись спинами до мішків спереду вагона, схожі на пугал, яких везуть на захід, щоб розставити у якомусь жахливому саду. Вернер бачить, що деякі полонені сплять.

Промайнуло обличчя, бліде й воскове, одне вухо притиснуте до підлоги.

Вернер блимає. Це не мішки. Вони не сплять. На кожному вагоні — купа мертвих, складених попереду.

Щойно стає зрозуміло, що потяг не зупиниться, солдати навколо Вернера влягаються й знову заплющують очі. Нойман Другий позіхає. Платформа за платформою, людська ріка витікає з ночі. Шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять — нащо рахувати? Сотні й сотні людей. Тисячі. Урешті з темряви мчить останній вагон, де так само живі спираються на мертвих, а за ним — тінь ще одного кулемета й чотирьох чи п’яти стрільців, а тоді потяг зникає з очей.

Стук коліс стихає; ліс знову накриває тиша. Десь там — Шульпфорта з її темними шпилями, з хлопцями, що дзюрять у ліжко, зі сновидами, задираками. А десь за нею стогне левіафан Цольферайн. Дренькотливі вікна сиротинцю. Юта.

Вернер питає:

— Вони що, сидять на мертвих товаришах?

Нойман Другий заплющує око й закидає голову, мов стрілець із гвинтівкою, цілячись у темряву, у якій розчинився потяг.

— Бах! — каже він. — Бах! Бах!

Гардероб

Після смерті мадам Манек Етьєн днями не виходить зі своєї кімнати. Марі-Лор уявляє, як він скрутився на тахті, бубонить дитячі віршики й споглядає примар, що проходять крізь стіни. За його дверима стоїть така німа тиша, що вона хвилюється, чи не відійшов він зовсім в інший світ.

— Діду? Етьєне?

Мадам Бланшар зводила Марі-Лор до церкви святого Вікентія на поминки по мадам Манек. Мадам Фотіно приготувала стільки картопляного супу, що вистачить на тиждень. Мадам Гібу принесла джем. Мадам Руель примудрилась спекти пиріг із крихкою присипкою.

Години витікають між пальцями й зникають. Марі-Лор залишає повну тарілку біля дверей Етьєнової кімнати ввечері, а вранці забирає порожню. Одним-одна стоїть вона у спальні мадам Манек і відчуває запах м’яти, свічного парафіну, шістдесяти років служіння. Служницею, доглядальницею, матір’ю, посестрою, порадницею, кухаркою — ким іще була мадам Манек для Етьєна? Для них усіх? Німецькі моряки затягують п’яних пісень на вулиці, домашній павук над плитою щоночі виплітає нову павутину, а Марі-Лор удвічі болючіше — усі інші продовжують жити, Земна куля й на мить не спинилася у своїй подорожі навколо Сонця.

Бідолашне дитя.

Бідолашний мосьє Леблан.

Наче на них якесь прокляття.

Якби тільки її батько увійшов на кухню! Усміхнувся до жінок, поклав долоню на щоку Марі-Лор. П’ять хвилин із ним. Одну хвилину.

Через чотири дні Етьєн виходить зі своєї кімнати. Сходи скриплять у нього під ногами, й жінки на кухні змовкають. Сумним голосом він просить усіх бути такими ласкавими й піти.

— Мені потрібен був час, щоб попрощатися, і тепер я мушу сам дбати про себе й свою онуку. Дякую вам.

Щойно зачиняються кухонні двері, він замикає їх на засув і бере Марі-Лор за руки.

— Зараз темно. Чудово. Будь ласка, стань отут.

Відсуваються стільці. Відсувається кухонний стіл. Вона чує, як він незграбно вовтузиться біля кільця посеред підлоги, відчиняється люк. Він спускається в погріб.

— Діду? Що ти шукаєш?

— Оце, — відгукується він.

— А що це?

— Електрична пилка.

Вона відчуває, як щось яскраве загоряється у її животі. Етьєн іде вгору по сходах, Марі-Лор дріботить за ним. Другий поверх, третій, четвертий, п’ятий, шостий, поворот ліворуч у кімнату її діда. Етьєн відчиняє двері гігантського гардероба, забирає старий одяг і кладе його на ліжко. Тягне шнур подовжувача в коридор і там устромляє вилку в розетку.

— Буде шумно.

— Добре.

Етьєн залізає вглиб гардероба. Увімкнена пилка починає вити. Звук проходить крізь стіни, крізь підлогу, крізь груди Марі-Лор. Вона думає, скільки сусідів його почують і чи десь якийсь німець за сніданком схилив голову й прислухається.

Етьєн випилює трикутник із задньої стінки гардероба, а тоді робить діру у дверях на горище. Вимикає пилку, поповзом прослизає в діру й піднімається драбиною. Вона йде за ним. Увесь ранок Етьєн повзає горищем зі шнурами, кусачками й інструментами, яких її пальці не впізнають, сплітаючи навколо себе, як вона уявляє, хитромудру електричну павутину. Він мимрить собі під носа, кілька разів сходить униз і приносить товсті брошури чи електричні деталі. Горище скрипить, мухи в повітрі вимальовують яскраво-сині кола. Пізно ввечері Марі-Лор спускається по драбині й під звуки Етьєнової роботи засинає на ліжку свого діда.

Коли вона прокидається, ластівки тріщать під карнизами й крізь стелю ллється музика.

«Місячне світло» — мелодія, від якої вона згадує тріпотіння листя й холодний мокрий пісок під ногами. Музика то припадає до землі, то злітає вгору, то кидається вниз знову, а тоді промовляє молодий голос її давно померлого діда: «Діти, у людському тілі — дев’яносто шість тисяч кілометрів кровоносних судин! Майже досить, щоб обкрутити Землю два з половиною рази…»

Етьєн спускається сімома щаблями драбини, протискається крізь діру в гардеробі й бере її долоні у свої. Вона знає, що він скаже, ще до того, як він починає говорити.

— Твій батько просив мене подбати, щоб тобі нічого не загрожувало.

— Я знаю.

— Це буде небезпечно. Це не гра.

— Я хочу брати участь. Мадам хотіла б…

— Розкажи мені. Розкажи мені увесь план.

— Двадцять два кроки по рю Воборель до рю д’Естре. Звернути праворуч і пройти шістнадцять риштаків. Ліворуч на рю Робера С’юркуфа. Ще дев’ять риштаків до пекарні. Я підходжу до прилавка й прошу: «Одну просту хлібину, будь ласка».

— Як вона відповість?

— Вона здивується. Але я маю наполягти: «Одну просту хлібину», — а вона відказати: «Як поживає твій дід?»

— Вона спитає про мене?

— Повинна. Так вона знатиме, що ти готовий допомагати. Це запропонувала мадам. Частина плану.

— І що далі?

— Я скажу: «У нього все гаразд, дякую». Візьму хлібину, покладу в наплічник і піду додому.

— Це спрацює? Без мадам?

— А чому ні?

— Чим ти заплатиш?

— Продуктовим талоном.

— Вони в нас є?

— У шухляді внизу. І ти маєш гроші, правда?

— Так. Трохи. Як ти повернешся додому?

— Навпростець.

— Але яким маршрутом?

— Пройти дев’ять риштаків до рю Робер С’юркуф. Праворуч на рю д’Естре. Шістнадцять риштаків до рю Воборель. Я все це знаю, діду, я все це запам’ятала. Я ходила в пекарню триста разів.

— Більше нікуди не заходь.