Ліана Моріарті - Велика маленька брехня

Запанувала мовчанка. Селеста вдивлялася в екран планшета та барабанила пальцями по столу.

— Він мені подобається! — глянула вона на Маделін. На її обличчі застиг сором, ніби вона почувалася якимось чином відповідальною за те, що сталося. — Він мені завжди подобався.

— Джейн казала, що він дуже привабливий.

— Так, але… — Селеста відкинулася на спинку стільця та відсунула айпад. — Я не знаю, що робити. Тобто, я тепер маю… Мушу щось із цим зробити? Це так… складно. Якби він її зґвалтував, я б заявила у поліцію, але…

— Певним чином це можна вважати зґвалтуванням, — сказала Маделін. — Це було як зґвалтування. Чи наруга. Я не знаю. Щось.

— Так, але…

— Я знаю, — сказала Маделін. — Знаю. Не можна його посадити за ґрати лише за те, що він — мерзотник.

— Ми не знаємо напевне, — сказала Селеста за хвильку, все ще роздивляючись фото. Може, вона не розчула ім’я, чи…

— Чи може є інший Саксон Бенкс, — сказала Маделін, — про якого не знає ґуґл. Не всі розміщають інформацію про себе в інтернеті.

— І справді, — сказала Селеста з надмірним ентузіазмом. Але вони обидві знали, що то він. Він підходив від усі описи. Які шанси того, що є два Саксони Бенкси, котрі займаються будівництвом?

— Перрі з ним у близьких стосунках? — запитала Маделін.

— Відтоді як у нас усіх з’явилися діти, ми нечасто бачимось, він живе у центральній частині Австралії, — відповіла Селеста. — Та малими вони з Перрі дуже близькі, їхні мами — однояйцеві близнючки.

— Ось звідки твої близнюки.

— Ми теж так завжди думали, — сказала Селеста нечітко. — Але потім я дізналася, що вони лише близнята, а не однояйцеві близнюки, тож мої хлопці — це просто диво… — її голос стишився. — Господи! Що мені робити при зустрічі із Саксоном Бенксом? Ми говорили про те, щоб наступного року їхати в західну Австралію на велику сімейну зустріч. Чи треба мені сказати про це Перрі? Чи варто взагалі йому розповідати? Він засмутиться, правда? І ми нічого з цим не зможемо зробити, хіба ні? Нічого…

— Якби я була на твоєму місці, то вирішила б нічого не говорити Еду, а потім неодмінно вибовкала б.

— Він може розсердитися, — сказала Селеста та якось дивно глянула на Маделін — крадькома, майже по дитячому.

— На свого кузена-придурка? Думаю, запросто.

— Ні, на мене, — Селеста обтягнула рукав своєї блузки.

— На тебе? Думаєш, він захищатиме свого брата? — запитала Маделін.— Може й так.

— Буде дуже незручно, — сказала Селеста. — Коли Перрі зустрічатиметься з Джейн у школі, знаючи все це, що ми з тобою знаємо.

— Так. Тож може тобі і справді варто тримати це в таємниці, Селесто, — урочисто сказала Маделін, розуміючи, що якби справа торкалася Еда, то вона б верещала «Ти знаєш, що твій огидний брат зробив із моєю подругою?» вже тієї миті, коли б він зайшов у двері.

— І Джейн теж не казатимемо? — поморщилась Селеста.

— В жодному разі. Думаю, не треба, — вона прикусила щоку. — А ти як думаєш?

Джейн образиться і розсердиться, якщо дізнається, але яку користь принесе їй це знання? Не схоже було, щоб вона хотіла, аби Зіггі підтримував хоч якісь стосунки з цим чоловіком.

— Я теж так думаю, — сказала Селеста. — Та й ми не знаємо напевне, що це саме він.

— Не знаємо, — погодилася Маделін. Очевидно, Селесті було важливо, щоб ця думка прозвучала ще раз. То було для неї своєрідним захистом.

— Я не вмію зберігати таємниці, — зізналася Маделін.

— Справді? — Селеста скривилася. — А я добре вмію.

Розділ сорок шостий

Селеста їхала додому із засідання книжкового клубу та згадувала, коли ж вона востаннє бачила Саксона Бенкса та його дружину Елені. То було на весіллі в Аделаїді, незадовго до того, як вона завагітніла хлопцями, — величезне весілля одного з численних кузенів Перрі.

Випадково вони одночасно під’їхали до місця події та припаркувалися поруч із Саксоном. У церкві вони не бачили одне одного, тож обоє вискочили з автівок та заходилися обніматися та плескати одне одного по спині. І в Перрі, і у Саксона на очах були сльози. Поміж ними панувала справжня любов та приязнь. Селеста й Елені ловили дрижаки у коктейльних сукнях та з нетерпінням чекали на щось міцне після тривалої церемонії у холодній вогкій церкві.

— Кажуть, тут чудово готують, — сказав Саксон, потираючи руки, коли вони прямували до теплого ресторану, аж раптом Елені зупинилася. Вона забула свій телефон на лаві в церкві. Дорога до церкви й назад зайняла б годину.

— Лишайся, я поїду, — сказала Елені, але Саксон лише закотив очі та відповів «Ні, кохана, нікуди ти не поїдеш».

Врешті по телефон поїхали Перрі з Саксоном, а Селеста та Елені пішли у ресторан та насолоджувалися шампанським біля каміна.

— Почуваюся жахливо, — радісно сказала Елені, подаючи знак офіціанту налити їй ще шампанського.

«Ні, кохана, нікуди ти не поїдеш».

Як міг чоловік, котрий із такою турботою, шляхетністю і гумором відреагував на цю прикрість, бути тією людиною, котра так скривдила дев’ятнадцятирічну дівчину?

Але Селеста мала б знати, як ніхто, що таке, звісно, можливо. (Перрі б теж повернувся по її телефон).

Може, обидва чоловіки мають однаковий психічний розлад? Психічні хвороби є спадковими, а Перрі із Саксоном були дітьми однояйцевих близнюків. З точку зору генетики вони не просто двоюрідні брати, а майже рідні.

Чи може це їхні мами щось із ними зробили? Понівечили? Джин та Ейлін були милими, подібними на ельфійок жінками з практично однаковими майже дитячими голосами, дзвінким сміхом та гарними вилицями. Такі пані вважаються дуже жіночними і покірними, але насправді мають які завгодно риси, окрім покірності. Такі жінки приваблюють успішних чоловіків, котрі днями роздають вказівки, а потім приходять додому та в усьому коряться своїм дружинам.

Може, в тому і була проблема. Селесті й Елені бракувало того особливого поєднання м’якості та влади. Вони були звичайними дівчатами. І не могли змагатися з тими взірцями жіноцтва, котрими були для своїх синів Джин та Ейлін.

Тож у Перрі та Саксона з’явилися ці прикрі… глюки.

Але те, що Саксон зробив із Джейн було набагато гірше за те, що коли-небудь робив Перрі.

У Перрі був кепський характер. І все. Він просто запальний. Вибуховий. Стресова робота, втома та безкінечна верениця далеких поїздок робили його дратівливим. Звісно, це все його не виправдовувало. Але принаймні його можна було зрозуміти. Він не зловтішався. Не був лихим. А ось бідолашна Елені сама того не знаючи була одружена з лихим чоловіком.

Чи мусить Селеста сказати Елені, що зробив її чоловік? Вона тепер відповідальна перед