Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу

не дали мені про це знати? Останніми днями я був дуже зайнятий то в Імператорському палаці, то в садибі імператора Рейдзея, тому й не міг до вас навідатися...» — і Каору увійшов до покоїв хворої. Опустившись перед її узголів’ям, він заговорив з нею, але відповіді не почув, бо в неї наче пропав голос.

«Але чому ніхто не повідомив, що вам стало гірше?.. А втім, уже пізно за цим жалкувати», — обурився Каору і велів негайно викликати Адзарі та найвідоміших у світі монахів-заклинателів. Молебні і читання сутр мали початися наступного дня. Зі столиці прибули прибічники Каору, і в будинку запанувало пожвавлення, яке вселило надію у серця служниць.

Коли стемніло, Каору, як звичайно, запросили до його кімнати, щоб почастувати вареним рисом з гарячою водою, але він відмовився, бо, мовляв, хотів би залишатися недалеко від Ооїґімі. Південні передні покої зайняли монахи, а тому Каору помістили за ширмами в східних, зовсім поряд із спочивальнею хворої. Хоча Нака-но кімі була цим збентежена, але служниці раділи, що стосунки Каору з Ооїґімі не перервалися. Уже вночі почалося безперервне читання сутри Лотоса. Таку службу урочисто виконували дванадцять монахів своїми гучними голосами.

В покоях Каору горіло світло, а всередині будинку було темно. Піднявши нижній край переносної завіси, Каору прослизнув у спочивальню. Поруч з хворою сиділи дві чи три літні служниці і Нака-но кімі, яка, побачивши гостя, відразу сховалася. Тепер Ооїґімі лежала в беззахисній самотності.

«О, чому ви не хочете озватися до мене?» — спитав він, взявши її за руку.

«Я хотіла б, але не можу... — ледь чутно відповіла Ооїґімі. — Ви так давно не приїжджали, що я боялася покинути світ, так і не попрощавшись з вами...»

«О, як жаль, що я не приїжджав, коли ви мене так чекали!..» — відповів Каору, здригаючись від ридань, і потім торкнувся її гарячого чола.

«За які гріхи вас покарано такою хворобою? Може, як кажуть, за те, що скривдили когось?..»

Наблизивши свої уста до її вуха, він шепотів їй багато чого, що накопичилося в його душі, і вона, збентежена цим, ховала обличчя рукавом. Дивлячись на неї, таку слабу і безпорадну, він мимоволі подумав: «Що буде зі мною, коли її не стане?» — і відчув, як болісно защеміло серце.

«Останнім часом ви постійно доглядали хвору і, мабуть, втомилися, — сказав він, звертаючись до Нака-но кімі. — Спокійно відпочиньте хоч протягом цієї ночі. Я почергую біля неї».

Хоча на серці в Нака-но кімі було тривожно, вона пішла, вважаючи, що Каору має рацію. Все ще ховаючи обличчя рукавом, збентежена Ооїґімі відчувала, що Каору, підсунувшись близько, дивиться на неї, і подумала, що така його щедра душа судилася їй з попереднього народження. Мимоволі порівнюючи Каору з принцом, вона глибоко усвідомила його надійність і відданість. І, не бажаючи залишатися після смерті в його пам’яті черствою, невдячною особою, вона не просила його залишити її саму. Всю ніч до світанку служниці за вказівками Каору підносили Ооїґімі цілюще зілля, однак вона навідріз відмовлялася від усього. Каору був у розпачі. «Що ж робити, щоб зберегти її життя?» — запитував він себе, але, на жаль, марно!

Удосвіта змінилися монахи-читачі сутр і їхні гучні голоси розбудили Адзарі, який почав виголошувати заклинання і молитви. Його по-старечому хрипкий голос вселяв надію в серця тих, хто знав про його високі чесноти.

«Як пані почувалася вночі?» — запитав він і відразу, схлипуючи, заговорив про покійного Восьмого принца. «Цікаво, де він зараз? Я був упевненим, що він відродився в Землі вічного блаженства, та ось недавно він приснився мені, як був колись, в одязі мирянина й сказав: «Цей світ настільки мені остогид, що я більше не мав сили залишатися у ньому. І тільки одне почуття прив’язувало мене до світу і, на жаль, не дозволяло, нарешті дістатися до омріяної землі. А тому прошу вас допомогти мені якнайшвидше досягти її...» Він говорив цілком виразно, але я не відразу збагнув, як краще це зробити, і тому, вдавшись до найпростішого способу, велів п’яти-шести монахам нашого храму повторювати ім’я Будди. Потім, трохи подумавши, послав інших монахів у світ наслідувати приклад бодгісатви Дзьофукьо{204}.

Почувши це, Каору розплакався, а Ооїґімі, відчуваючи провину за те, що через неї батькова душа досі блукає по світу, готова була померти. Невже їй судилася зустріч з батьком ще до того, як його душа знайде постійний притулок? Після цієї розповіді Адзарі пішов. Монахи, за прикладом бодгісатви Дзьофукьо обійшовши довколишні села й зайшовши до столиці, повернулися, тремтячи від пронизливого ранкового вітру, і тепер, зупинившись біля серединних воріт обличчям до тих покоїв, де перебував Адзарі, кланялися до землі, урочисто вимовляючи заключні молитви за спасіння душі покійного принца. Їхні голоси глибоко зворушили Каору, який вже давно став на шлях Будди.

Нака-но кімі, занепокоєна станом сестри, наблизилася до завіси в глибині покоїв, і Каору, почувши шелест її одягу, поспішив опанувати себе.

«Яке враження справили на вас голоси, що проголошували слова бодгісатви Дзьофукьо? — спитав він. — Під час урочистих служб їх зазвичай не вимовляють, але які ж вони величні!»

«На берег річки

Іній холодний лягає

І кулики кричать жалібно.

Який сумний

Цей досвіток!» —

сказав Каору, ніби продовжуючи розмову. Хоча в ту мить він мимоволі здався Нака-но кімі схожим на її невірного принца, вона не відповіла йому сама, а попросила це зробити стару Бен:

«Кулики кричать,

Як струшують із крил

Ранковий іній.

Може, душевні муки

Розуміють і вони?»

Хоча стара Бен не могла ні в чому зрівнятися з Нака-но кімі, її відповідь була досить вправною. Каору згадав, як Ооїґімі, навіть стримана в листуванні, завжди вміла відповісти доречно, і ще раз запитав себе: «Що буде зі мною, якщо її не стане?»

Потім, згадуючи про Восьмого принца, яким той з’явився у сні Адзарі, Каору уявив собі, як страждає тепер покійний, дивлячись з небес на своїх нещасних дочок, і замовив читання сутр в храмі, де покійний принц провів свої останні дні. Крім того, він послав гінців в інші храми з проханням відслужити відповідні молебні за одужання Ооїґімі. Відпросившись на час від своїх справ і обов’язків, Каору не залишав гірської оселі, щоб провести усі можливі очисні обряди. Та оскільки хвороба не була карою за минулі гріхи, то жодні ознаки поліпшення стану Ооїґімі не помічалися.

Може, якби Ооїґімі сама звернулася до Будди, то їй стало б краще. Але вона не хотіла залишатися на цьому світі. Каору так зблизився з нею, що тепер вона не могла тримати його на відстані. «Однак його почуття з часом потьмяніють, — думала Ооїґімі, — і нас обох чекає гірке розчарування. Але, якщо моє життя триватиме, я мушу постригтися в монахині, скориставшись хворобою. Тільки таким чином і можна зберегти нашу взаємну прихильність». Однак прямо заявити про свій намір Ооїґімі не наважилася і звернулася до сестри: «Я не маю надії на одужання. Але якщо пострижуся в монахині, то, кажуть, продовжу собі життя. Поговоріть,