Надія Борзакова - Красуня та чудовиська, Надія Борзакова

Темряву порушували лише придорожні ліхтарі, перехожих майже не було. Я дійшла до якоїсь зупинки, сіла на лаву та викликала таксі. Простіше було спіймати приватника, але я не хотіла ризикувати.

- Може, до лікарні? – стурбовано оглянувши мене, спитав водій.

- Нема чого. У мене просто пара саден - невдало впала, - простягла йому дві п'ятисотенні купюри, - швидше, будь ласка.

Таксист взяв гроші і рушив з місця. Удари серця відраховували дорогоцінні секунди, яких і так уже пройшло дуже багато. Я пішла від Артура десь у середині дня, а зараз уже друга ночі. Що завгодно могло статися! З іншого боку, якби це було так, Джейку вже доповіли б. Може, доповідали саме цієї хвилини….

Ми їхали недовго – максимум півгодини, а мені здалося, що минула вічність. Діставши з сумки ключі, відчинила двері парадного і ввійшла всередину. Кивнула охороні будівлі та попрямувала до ліфта. Крім них, тут, звичайно ж, знаходилася і наша охорона – біля будинку, в одній із квартир поверхом нижче за пентхаус і біля нього самого.

- Елізо Станіславівно, - приховати реакцію на мою появу ще й у такому вигляді у охоронця не вийшло. Це був той самий хлопець, який доповідав Артуру про вибухівку в машині того далекого дня. Він, здається, вперше охороняв пентхаус. Підвищення отримав начебто, - Ви ... е-е-е-е.

- Андрію, що трапилося?

- Ну… не ходили б туди. Артур Дмитрович усіх відіслав, сказав, щоб не турбували, та й...

- Андрію, це взагалі-то мій дім! – хлопець зблід, потім почервонів, і я докорила собі спалах гніву в обмін на його турботу. Адже чудово розуміла, в якому може бути Артур стані – і так пощастило, що він вдома, а не десь. Можливо, навіть не встиг ще нічого наробити.

- Вибачте.

- Нічого страшного.

Тьмяне світло не заважало побачити розгромлені меблі. Зал виглядав як після бомбардування. Майнула навіть безглузда думка про напад, але охоронця біля входу тоді не було б точно. Я скинула туфлі і пішла до сходів нагору, запізно подумавши, що можу легко порізатися уламками. Перед очима попливло, і мені довелося вхопитися за поручні, щоб утримати рівновагу. За кілька секунд напад запаморочення пройшов, і я продовжила підніматися. Десь посередині сходів слух вловив шум води, що ллється. Враховуючи звукоізоляцію, двері у ванну кімнату точно прочинені. І що з того, коли так і є! Подумки шикнула на себе. Адже відволікалася на всякі дурниці, замість того, щоб зібратися перед майбутньою, вкрай важкою розмовою.

Я додала кроку і майже відразу мало не послизнулась на забризканій підлозі. Спиртним, судячи із запаху. У ступню встромилося щось гостре. Зашипівши, витягла уламок пляшки і відкинула його. Ванна і справді виявилася незачиненою. Запах крові, чи мені тільки здавалося? Чим я ближче, тим він сильніший. А шум води такий гучний, що ледь не оглушав...

Я штовхнула двері. Надто яскраве освітлення засліпило, на коротку мить приховавши страшну картину. Червонувата вода, що виплевкувалася до моїх ніг, ніж-”викидка” на підлозі поряд з бортиком. Глибокі порізи на зап'ястях Артура, з яких зміїлися цівки крові. Мої обручки, що поблискують на ланцюжку, і його бліде обличчя з моторошною у своїй гіркоті усмішкою.

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно