Тонке Драгт - Лист до короля

Тіурі мовчав.

— Ти що — язика проковтнув?! — роздратовано вигукнув бурмистер. — Що ж у тебе на совісті, коли ти замкнув себе тут? Не сподівайся, що довго протримаєшся. — І тут-таки, змінивши тон, продовжив: — Тобі справді нема чого боятися. Відчини двері і.

— І ви дасте мені піти геть? — перервав мовчанку Ті-урі.

— Цього ти не заслужив, — відповів бурмистер після хвилинної заминки. — Ти себе дуже дивно поводиш. Але я не злопам’ятний. Виходь. Не можемо ж ми говорити через двері.

— Це не я тут поводжуся дивно, — відказав Тіурі. -Вам я теж не можу довіряти.

— Як смієш ти так говорити! — закричав бурмистер сердито. — Востаннє пропоную — виходь!

— Ні. Спершу хочу дізнатися, хто такий ваш друг, який хотів поговорити зі мною.

Бурмистер нічого не відповів.

— Чи не Кобра це часом?! — вигукнув Тіурі.

І знову бурмистер не відповів, Тіурі почув лише бурмотіння, потім — кроки, що віддалялися.

— Та ламайте вже двері! — зухвало вигукнув Тіурі. -Лук заряджено!

Він постояв ще деякий час напоготові. Але нічого не відбувалося, за дверима панувала тиша.

«Вони не наважуються нічого робити», — збагнув Тіурі й нарешті сів, хоча пильності не втрачав. Зухвалість поступово полишала його. Він знищив листа (і був переконаний, що зробив це як слід), але був полонений. Їм взагалі не обов’язково ламати двері, вони спокійно можуть залишити його тут, морити голодом. Ні! Він підвівся і пішов до одного з вікон, та встиг зробити лише декілька кроків, як щось просвистіло повз вухо. Тіурі перелякано відскочив, обернувся й побачив, що в протилежну від вікна стіну влучила стріла. Він трохи зачекав, потім знов обережно підійшов до вікна й визирнув назовні.

Вікна виходили на невеличкий провулок. Навпроти, на даху одного з будинків, стояло декілька лучників. Один із них саме цілився. Тіурі пригнувся, але стріла не влучила в кімнату.

«Ну, так їм зі мною не впоратися», — зміркував Тіурі й оглянув кімнату. У ній було достатньо місць, де він був у безпеці. Хлопець зазирнув до сусідньої кімнатки. Вона була невеличка, і її єдине вікно виходило на той самий провулок. Тут він і розташувався. Натягнув тятиву лука, прицілився й вистрілив. Стріла пролетіла зовсім поряд з одним із лучників, і Тіурі побачив, як той здригнувся з переляку.

«А зараз непогано було б влучити в когось, — вирішив Тіурі, вкладаючи в лук другу стрілу. — Я нікого не збираюся вбивати, просто налякаю».

Юнак притиснувся до стіни, збоку від вікна, і подивився на вулицю. Лучники збуджено перемовлялися між собою, вказуючи на вікна великої кімнати.

«Схоже, вони ще не втямили, де я», — майже потішився Тіурі. Він дочекався слушної миті і знову вистрілив.

Голосний зойк засвідчив, що він справді когось поцілив. Один із лучників випустив зброю і схопився за руку. Інші випустили декілька стріл — жодна з них навіть не торкнулася віконниць — і заходилися допомагати пораненому товаришеві спуститися з даху. Тіурі їм також надіслав стрілу, чим налякав лучників ще більше. Потім відійшов від вікна, повернувся до першої кімнати і перерахував стріли: лишалося всього чотири.

«Якщо вони увірвуться та схоплять мене, — подумав він, — я зможу вбити одного або двох».

Тіурі замислився: що буде, коли його схоплять? Спробують катуванням дізнатися про зміст листа? Чи бурмистер видасть його Кобрі, якого Ярро назвав найкращим шпигуном і найгіршою людиною у світі? Чи одразу вб’ють, аби лист ніколи не було доправлено до короля?

Йому стало страшно й захотілося, аби хоч щось сталося. Хай би вони знову намагалися відчинити двері або стріляти з вулиці. Це краще, аніж сидіти, склавши руки, й чекати невідомо чого. Аби робити бодай щось. Він ще раз повторив текст листа, дивуючись, що пам’ятає кожне слово. Потім сторожко визирнув з вікна. На даху нікого не було, вулиця теж була безлюдною.

Здавалося, минула не одна година, відтоді як вони з Паккі увійшли до ратуші, але на вулиці ще не стемніло. Паккі, де ти тепер? Як йому вдалося відчути небезпеку раніше за Тіурі? Завдяки Паккі він усе ще спроможний виконати доручення. Паккі. Він тяжко зітхнув.

Згодом юнак знову визирнув у вікно. Вибратися неможливо, занадто високо. А мотузка залишилася внизу, у торбині Паккі. Навіть якби вдалося спуститися, то навряд чи він зміг би втекти, адже он вони: двоє солдатів проходять провулком. Тіурі спостерігав за ними, допоки ті не зникли за рогом. І раптом сяйнула думка. Для чого тут сидіти? Адже можна спробувати втекти через двері! Єдиний шлях до порятунку — діяти! Вислизнути в двері й пройти через ратушу! Думка видавалася божевільною, але чому б не спробувати?

Він приклав вухо до дверей; за ними все ще панувала тиша. Можливо, там узагалі ніхто не стоїть; адже вони не очікують, що він наважиться вийти. Саме тому він мусить це зробити!

4. Втеча

Тихенько відтягуючи засув, Тіурі боявся лише одного, що двері замкнено з того боку. Він дуже обережно потягнув їх. На щастя, двері відчинилися. Хлопець визирнув з-за рогу і побачив воїна, що стояв напівобер-та до нього. Тіурі відчинив двері ширше і тихо сказав:

— Обернися й ані пари з вуст.

Здригнувшись, солдат обернувся й схопився за меча. Але Тіурі направив на нього лук і повторив:

— Ані пари з вуст. Поклади меча. Добре. Тепер підніми руки вгору і підійди.

Той підкорився. Тіурі почув голоси інших, тих, хто перебував у ратуші. Юнак помітив, як зблиснули очі охоронця, і зрозумів, що має поспішати.

— До кімнати, — наказав він. — Мерщій!

Щойно солдат опинився в кімнаті, Тіурі замкнув його там, а ключ забрав і щодуху побіг; позад себе він почув, що той кличе на допомогу. Хлопець біг коридорами й кімнатами, шукаючи, де можна сховатися. Марно було сподіватися на те, що він втече без перешкод. О, тут є незамкнена шафа. Він заліз туди, причинив дверцята і причаївся. Люди проходили кімнатою, але до шафи не зазирнув ніхто.

Через деякий час він вислизнув зі схованки і продовжив свою подорож величезною будівлею, намагаючись дістатися непоміченим першого поверху. Коли Тіурі почув гамір, що долинав знизу і згори, йому здалося, що він потрапив у пастку. Тіурі забіг до однієї з кімнат, сподіваючись сховатися або, можливо, вилізти через вікно. Кімната була