Роджер Желязни - Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

лівий бік, але продовжував тиснути з правого боку, і раптом уся ця штука хитнулася всередину, від мене...

Я дивився вглиб тунелю, що сяяв перлисто. За кілька кроків він, схоже, розширявся, і там мріялося, брижилося легке марево, як буває над автострадою спекотними літніми днями. Серпанок мережили червоні мазки та розпливчасті темні латки. Я простояв отак з пів хвилини, але в тунелі ніхто не з’явився.

Перевів Фракір у бойовий стан і залишився в контакті з Лоґрусом. Виставивши свої зонди наперед, я зробив крок до дверей. Відтак ступив крізь двері.

За моєю спиною раптово змінився перепад тиску, змусивши мене поглянути у той бік. Портал зачинився та зменшився, і тепер, з великої відстані, я бачив його крихітним червоним кубиком. Звісно, можливо, це кілька моїх кроків перенесли мене на таку відстань, якщо в цій Тіні діють відповідні закони.

Я рухався вперед, а назустріч мені дув гарячий вітер; він долинув до мене й залишився зі мною. Стіни коридору відступили, а попереду мене й надалі мерехтів та коливався прозорий серпанок, і кожний наступний крок давався мені із величезними зусиллями, так, наче я раптом став підійматися. Почув звук, схожий на рохкання, але джерела його я ще не міг бачити. Водночас мій лівий лоґруський зонд зіткнувся з невідомою перепоною. Фракір запульсувала, щойно я відчув крізь зонд ауру загрози. Я зітхнув. Але й не сподівався, що це буде легко. Якби я був розпорядником цього шоу, то теж подбав би про щось на додаток до запечатаних дверей.

— Так, вилупку! Негайно зупинися! — пророкотав голос звідкись згори.

Я продовжував продиратись уперед.

— Я сказав: зупинися! — пролунало знову.

Я зробив іще крок, і з мерехтіння почала проступати геть інша картина: я простував поміж стін, складених з необробленого каменю, під низькою стелею, що попереду спускалася нижче, стикаючись із підлогою.

Шлях мені заступила величезна постать: товстун скидався на фіолетового Будду з кабанячими вухами. Ще кілька кроків, і я почав розрізняти окремі риси: ікла видаються вперед, жовті очі не мають повік, довгі червоні пазурі прикрашають руки та ноги. Істота розсілася посередині тунелю і геть не думала кудись забиратись. Одягу на ній не було, але величезне роздуте черево лежало потворі на колінах, не даючи змоги роздивитись, якої воно статі. Втім, голос чудисько мало радше чоловічий, низький та хрипкий, а смердючим воно, напевне, й народилося.

— Привіт, — промовив я. — Чудовий нині день, правда ж?

Чудовисько заричало, і мені здалося, що температура в тунелі дещо піднялася. Фракір пульсувала несамовито, і я спробував заспокоїти її подумки.

Нахилившись уперед, почвара лискучим пазуром продряпала на кам’яній підлозі межу. Я зупинився, не переступивши її.

— Спробуй перетнути цю лінію, ти, чаклуниську, і відразу ж пошкодуєш.

— Чого так? — поцікавився я.

— Бо я так сказав.

— Якщо ти збираєш мито, назви ціну, — запропонував я.

Чудисько похитало головою.

— Ти не зможеш купити собі прохід повз мене.

— Гм... А чому ти вирішив, що я чаклун?

Створіння роззявило пащеку, відкривши зуби, ще жахливіші, ніж я очікував, і з чорних глибин його горлянки долинув лязкіт, схожий на деренчання жерстяного листа.

— Я відчуваю ці твої дурні зондики, — відказало воно. — Такі трюки роблять чаклуни. Крім того, тільки чаклун міг би дістатися того місця, де ти наразі стоїш.

— Схоже, ти не відчуваєш великої поваги до чаклунського фаху.

— Я харчуюся чаклунами, — повідомило воно.

Пригадавши деяких старих пердунів, своїх колег із чаклунського цеху, я скривився.

— У кожного, чи у кожної, взагалі, у всіх, — свій смак, — зауважив я. — Якщо не купити, то як ми домовимось? Адже з проходу нема жодної користі, якщо ним не проходити, чи не так? То як я можу пройти?

— Ти не можеш.

— Навіть якщо відгадаю загадку?

— Зі мною це не працює, — заявило воно. Але в очах страховиська щось зблиснуло. — Хіба, чорт забирай, просто до речі... Що це: зелене, а потім червоне, і все кружляє, кружляє, кружляє? — запитало воно.

— То ти знаєш Сфінкса!

— Лайно! — вигукнуло воно. — Ти чув її раніше.

Я знизав плечима.

— Ходжу усіма усюдами.

— А тут не пройдеш.

Я придивився до чудовиська. Якщо його поставили тут не пускати чаклунів, воно мусить мати спеціальний захист проти магічних атак. Навряд чи може захистити прохід фізично. Цікаво, наскільки воно стрімке? Може, мені просто шмигнути повз нього та й узятися в ноги? Проте я вирішив, що це місце не дуже придатне для таких експериментів.

— Мені справді треба пройти, — зробив я ще спробу. — Терміново.

— Не вийде.

— Послухай, чого ти взагалі впираєшся? Що за радість сидіти тут, посеред тунелю?

— Мені подобається моя робота. Я був створений для неї.

— А як сталося, що Сфінкс опинився тут і ти дав йому пройти?

— Магічні істоти не беру до уваги.

— Гм...

— І не намагайся переконати мене, що ти теж є магічною істотою, а тоді напустити на мене якогось чаклунського туману. Я бачу ці штучки наскрізь.

— Я вірю, вірю. Як тебе звати, до речі?

Воно фиркнуло.

— Можеш називати мене Скроф, поки ми з тобою теревенимо. А тебе як звати?

— Зви мене Корі.

— Гаразд, Корі. Я не проти сидіти тут із тобою й розводити побрехеньки, бо це передбачено правилами. Таке дозволено. Ти можеш розвернутися й забратися туди, звідки прийшов, і нічого з тобою не станеться. Також можеш отаборитися просто там, де стоїш зараз, і стирчати тут, скільки забажаєш, і я й пальцем тебе не торкну, доки поводитимешся, як годиться. Але дурістю було б спробувати перетнути межу, яку я накреслив. Тоді я тебе знищу. Ця лінія — Поріг, а я його Сторож. І нікому не дозволю пройти.

— Я вдячний, що ти все чітко роз’яснив.

— Це частина моєї роботи. То що обираєш?

Я підняв руки, і лінії сили виткнулися з кожного пальця, перехрещуючись, наче ножі. Фракір, погойдуючись, повисла на моєму зап’ясткові й почала робити помахи за складною системою.

Скроф вишкірив ікла:

— Я харчуюся не тільки чаклунами, а й їхньою магією. А це може тільки істота, яку вирвали з первісного Хаосу. Якщо, на твою думку, ти можеш з цим упоратися, — вперед!

— Із Хаосу, так? То ти виходець із первісного Хаосу?

— Еге ж. І