Роджер Желязни - Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Хіба що Лорд Хаосу, — відказав я, концентруючи увагу на різних частинах свого тіла. Неприємна процедура. Чим скоріше це зробити, тим менше болітиме.

І знову задеренчав жерстяний лист.

— Ти знаєш, яка ймовірність того, що Лорд Хаосу забреде сюди? Страж Порога оцінює її, як два до трьох, — проказав Скроф.

Мої руки почали видовжуватись, і я відчув, як тріснула сорочка в мене на спині, коли подався уперед. Кістки мого обличчя почали переміщатись, а груди все розширялися й розширялися...

— Вважай, що один до одного, і ти не помилишся, — сказав я, коли трансформація завершилася.

— От лайно, — мовив Скроф, коли я перетинав межу.

3

Я стояв у печері, неподалік отвору, й у мене боліли ліве плече і права нога. Якщо мені вдасться проконтролювати цей біль раніше, ніж я здійсню ретрансформацію, він ущухне, більшою мірою, під час анатомічних змін. Проте цей процес цілковито мене вимотає. Він забирає купу енергії, а два перетворювання з незначним інтервалом узагалі можуть призвести до повного виснаження, та ще й після спілкування зі Стражем. Ось чому я зупинився на перепочинок у печері, до якої привів мене перлистий тунель, а тим часом роздивлявся краєвид, що відкрився моїм очам.

Ліворуч, далеко внизу, розстилалась яскраво-синя водяна просторінь, уже розбурхана. Увінчані білими гребенями хвилі кидалися, наче камікадзе, на похмурий скелястий берег; поривчастий вітер збивав піняву в густий туман, у якому вигравав сегмент райдуги.

Місцина попереду мене й нижче була геть усіяна щербинами й тріщинами, з яких підіймалася пара, а ґрунт раз у раз здригався. Такі безрадісні землі стелилися на милю, не менше, добігаючи нарешті високих темних стін навдивовижу гігантської та примхливої споруди, яку я відразу ж охрестив Горменгастом[53]. Вона була справжнісінькою мішаниною з архітектурних стилів, яка своїми розмірами переплюнула навіть Палац в Амбері, а похмурішої фортеці не знайшлося б, мабуть, і в Пеклі. До того ж на неї саме наступала ворожа армія.

Під стінами фортеці війська було не так уже й багато; нападники купчилися переважно на віддаленому клаптикові порівняно невипаленої землі, де навіть збереглися залишки рослинності. Але й там трава була витоптана, а дерева значною мірою потрощені. Обложники мали при собі високі драбини і таран, але він наразі простоював, а драбини валялися на землі. Біля підніжжя фортечного муру диміли, догоряючи, рештки того, що раніше було, очевидно, передмістям. Численні розпростерті на землі фігурки, були, схоже, тілами загиблих.

Поглянувши ще правіше, я побачив, що фортеця сусідить зі сліпучо-білим простором. Гіпотетично, це був язик велетенського льодовика, над яким стояла завіса снігу та льодових кристалів, не менш щільна, ніж водяна завіса ліворуч.

Вітер, здавалося, постійно гуляв цією стороною. Я чув, як він виє у мене над головою. Коли нарешті вийшов із печери та поглянув угору, то побачив, що перебуваю десь на півшляху до вершечка чи то високого пагорба, чи невисокої гори, можна вважати і так, і так, а навколо мене схил укривають масивні кам’яні брили, й почув іще голосніше завивання вітру на вивітрілій маківці. У мене за спиною пролунав важкий удар, і, повернувшись, я вже не побачив входу до печери. Маршрут, що пролягав від вогняних дверей, закінчувався, очевидно, отвором цієї печери, і коли я вийшов назовні, чари припинили діяти, а прохід негайно зник. Я припускав, що, якби захотів, то зміг би знайти абриси входу на кам’яній стіні, але наразі такого бажання у мене не було. Склавши пірамідку з камінців перед тим місцем, де був вхід, я знову взявся роздивлятися навколо, детально вивчаючи кожну подробицю.

Праворуч від мене між високими валунами схилом зміїлася стежина. Я пішов нею і незабаром відчув запах диму. Чи приносив його вітер з поля битви, чи це був продукт вулканічної активності, не міг сказати. Небосхил у мене над головою скидався на клаптикову ковдру, зшиту з хмар та світла. Зупинившись між двома брилами, я спробував знову роздивитися крізь дим батальну сцену внизу і побачив, що лави нападників перегрупувались, а драбини вже приставлено до мурів. Також помітив, як щось схоже на торнадо виникло у найвіддаленішому кутку фортеці й почало повільно рухатись уздовж мурів проти годинникової стрілки. Якщо ця штука нікуди не зверне, вона мусить урешті-решт дістатися нападників. На щастя, це була їхня проблема, а не моя.

Я повернувся до кам’яної стіни, де ховалася печера, і влаштувався на невисокому скелястому карнизі, щоб розпочати клопітку процедуру зміни форми, яка, за моїми розрахунками, мала забрати приблизно пів години. Сама ідея перетворення з істоти умовно людської на щось надзвичайне та незвичне, а для когось і потворне, і жаске, а потім повернення до людської подоби може здатися декому огидною. Але це не так. Адже всі ми щодня вчиняємо так само, тим чи іншим чином, хіба ні?

Коли трансформацію було завершено, я розтягнувся навзнак, важко дихаючи, і лежав нерухомо, слухаючи вітер. Скелі захищали мене від поривів вітру, і до мене долинав тільки його звук. Я відчував, як тремтить земля від віддалених поштовхів, але вирішив сприймати це за легкий заспокійливий масаж. Одяг на мені перетворився на лахміття, а я був наразі надто втомлений, аби витягти з Тіні щось нове. Біль у плечі вгамувався, а в нозі відчував лише відгомін болю, і той танув... танув... На кілька секунд я заплющив очі.

Гаразд, я дістався сюди. Чітко відчував, що й розгадку смерті Джулії, і її вбивцю треба шукати у фортеці неподалік, яка наразі була в облозі. Але не бачив змоги отак просто, без підготовки, проникнути туди для розслідування. Та можна було зробити й по-іншому. Я вирішив залишитися, де був, і дочекатися темряви. Звісно, якщо тут світла й темна доба змінюються звичайним чином. Тоді нишком спущуся в долину, викраду одного з обложників і допитаю його. Так. Але якщо темрява не запанує? Тоді вигадаю щось інше. А наразі найкраще, що можу зробити, — це плисти за течією...

Не знаю точно, скільки часу я дрімав. Прокинувся, бо праворуч від мене рипіли камінці під чиїмись ногами. Я миттєво приготувався діяти, хоч і не поворухнувся. Не схоже, щоби хтось підкрадався; просто йшов схилом, і, судячи з ляскання підошов, цей хтось був у сандалях-шльопках та один. Ішов просто на мене. Я напружив і розслабив м’язи, зробив кілька глибоких вдихів та видихів.

Справа від мене вималювалася між двох валунів постать чоловіка, надміру порослого волоссям. П’яти