Фредрік Бакман - Ми проти вас

Пісня для мами

Ти питала: «Я хороша мама?» — завжди те саме, і та сама…

…відповідь, яку ти шукала, хоч мала би знати, що, мамо:

Ти була силою, що йде зсередини,

Ти була всім, чим я могла стати,

Ти показала: «пробач» має значення,

Та тільки прицілюючись, варто відступати.

Ти навчила мене плакати, не нарікаючи, не жаліючи,

Ти вдягала мене не в мереживо — а у сталеві лати,

Ти довела мені: доньки не мусять жити, мріючи —

Бо мету, а не мрії ми маєм в собі плекати.

* * *

Хлопці в тунелі стоять мовчки. Хтось із них, можливо, і хотів би втрутитися, вигукнути, що досить уже, що малому, бляха, всього дванадцять. Але наше розуміння легко притуплюється, іноді ми можемо спостерігати за тим, що відбувається просто перед нами, і сприймати це, як кадри з фільму. Можливо, нам стає страшно, або ми лишень здатні подумати: «Добре, що це не зі мною», або ж побачене стає для нас таким шоком, що ми ціпеніємо.

Чи міг Вільям убити Лео в тому тунелі? Цього ніхто не знає. Тому що його зупинили.

* * *

Учителька Жанетт має багато поганих звичок, які вона щосили намагається приховувати і від учнів, і від своїх колег у школі. Вона хрустить стисненими в кулак пальцями, коли нервується, і це в неї почалося ще в дитинстві, коли вона грала в дівчачій команді «Гед-Хокею». Подорослішавши, Жанетт почала займатися боксом, а потім — єдиноборствами, і з цього періоду в неї також залишилося багато своєрідних звичок. Жанетт робить вправи на розтягування, коли відчуває неспокій, а зранку в класі розігрівається на розминці, ніби готується до поєдинку. Був час, коли її вважали крутою, справді крутою, можливо, навіть найкращою. Упродовж одного чудового року Жанетт була професійною борчинею, але навряд чи хтось у цьому місті це знає, тому що вона травмувалася, а далі все як завжди: ти або стаєш найкращим, або залишаєшся як усі інші. Вона вивчилася на вчительку і втратила вогонь у грудях — той інстинкт, без якого в спорті ніяк. Колись її тренер сказав таке: «Жанетт, ти повинна виходити на ринг із наміром знищити мрії тієї іншої дівчини. В іншому разі тобі тут робити нічого». Напевно, тренер казав правду, хоч Жанетт воліла б, аби він помилявся, але спорт, мабуть, справді такий нещадний.

Жанетт сумує не за вимогами чи тиском — а за адреналіном. У звичайному житті ніщо їй не замінить того життєствердного страху, коли Жанетт виходила на ринг, і там залишалися тільки вона й та інша дівчина з протилежного боку. Ти проти мене. Тут і зараз.

Тому Жанетт намагається знайти собі інший кайф. Ця викладацька робота інколи здається безнадійною, але час від часу в ній бувають маленькі проблиски, які варті всіх цих робочих годин за принизливо малу зарплату. Моменти, коли вчительці вдається до когось достукатися. А може, навіть урятувати когось. Не так уже й багато професій можуть дати тобі такий шанс.

Під вечір, коли закінчуються уроки, Жанетт піднімається пожежною драбиною на дах. Звідси, з-за вентиляційного барабану, який встановлено саме над їдальнею, вчителька може оглядати панораму мало не цілого Бйорнстада і викурювати сигарету так, щоб ніхто не побачив. Це найгірша з усіх звичок Жанетт.

З даху їй видно тунель під великою трасою, проритий задля захисту дітей. Жанетт бачить, як у перехід спускається Лео з якоюсь дівчинкою. Дівчинка вибігає звідти сама. А тоді Жанетт бачить Вільяма Люта і його хлопців: вони спускаються в тунель групами з кожного входу. Жанетт пожбурює сигарету і кидається до сходів. Це маленька школа в малому місті, але коридори здаються безкінечними, якщо ними біжить охоплена панікою людина.

* * *

Міра і Майя приїжджають додому. Коли Майя заходить до своєї кімнати, Мірі видно квитки з концертів, почеплені в неї на стіні. Мама досі пам’ятає той найперший концерт, можливо, навіть чіткіше, ніж про нього пам’ятає донька. Майя з Аною кілька тижнів носили в кишенях квитки. Вони тихцем купили тіні, якими засильно підфарбувалися, і так обрізали свої джинсові шорти, що ті стали короткими, як чортзна-що. Перед самим концертом Міра змусила дівчат пообіцяти, що після закінчення вони ВІДРАЗУ прийдуть додому, і Майя з Аною дали їй обіцянку, і нестримно сміялися, і були ще такими дітьми, але Міра вже розуміла, що помалу починає їх втрачати. Взявшись за руки, дівчата побігли до сцени, де вже були сотні інших галасливих дівчат. Того першого смаку свободи від них уже ніхто не зможе відібрати. Музика змінила Майю і Ану, і попри те, що потім дівчата вибрали собі абсолютно різні її стилі й тільки пересварювалися, називаючи одне «наркосаундтреком», а інше «бум-бум-бум», та все ж було дещо, що їх об’єднувало: музика врятувала всередині них щось таке, що вони могли би втратити. Їхня уява, сила, маленька вогненна кулька у грудях, яка завжди була для них нагадуванням: «Не дозволяй цим паскудам розповідати тобі, хто ти, прямуй своїм шляхом, кумедно витанцьовуй, голосно співай і стань найкращою!».

Зараз Майї шістнадцять, вона цілує маму в щоку і йде у свою кімнату. Мама сидить на кухні й думає собі про всі ті новини, які останні роки їй доводилося чути, про дівчат, яких затоптали або задавили до смерті на концертах, про терористів, які приходять на концертні стадіони з бомбою — а якби Міра знала про це того першого вечора? Вона б відпустила дівчаток? Та ніколи в житті. Хіба можна наважитися на таке, навіть коли не вперше, якщо знаєш, що весь світ хоче скривдити твою дитину?

* * *

Жанетт завжди буде питати себе, що було б, якби вона встигла прибігти трохи раніше. Можливо, тоді Вільям би відступив не так неохоче? Можливо, тоді Лео не став би так сильно ненавидіти? Можливо, хлопці, які стояли на входах до тунелю, змогли б визнати самі перед собою, що це задалеко зайшло?

Жанетт відштовхує набік велике тіло Вільяма, йому пощастило, що він досить швидко впізнав учительку і не зробив спроби врізати ще і їй. У Жанетт дикий погляд — погляд не вчительки, а бійчині. Вільям хапає ротом повітря, він навіть не дивиться на Лео, коли видихає:

— Це він перший почав! Він сам напросився!

Усе життя Жанетт буде соромно за те, що вона тоді зробила. Виправдань такому вчинку