Іоанна Ягелло - Молоко з медом

— Та ні… Просто якось мені не хочеться.

— Ти що! Не вірю, — дражнився Оскар. — А чого ж тобі хочеться?

— Ну, не знаю. У кіно, наприклад, хочеться.

— Ну, то ходімо.

— Та ну, не знаю. А ти не соромитимешся?

— А чого 6 я мав соромитися?

Про що це вона?

— Розумієш, я виглядаю, як бегемотиха. І єдине, що на мене ще налазить — це шуба пані Стасі!

— Знаю, — засміявся він. — Я вже бачив. Нормально. Можемо ввечері піти. Як стемніє…

— Оскар!

— Що? Це ж твоя була ідея, щоб я соромився.

Вони пішли на якусь комедію, і це виявилося дуже приємно. Лінка подумала, що добре почувається поруч із ним. І це просто щастя, що Оскар у Варшаві. Наталія поїхала з міста, Каська теж. Лінка страшенно нудьгувала.

— А що ти робиш на Новий рік? — запитала вона, поглинаючи останній шматок піци (бо після кіно вони пішли до піцерії) з пармською шинкою та руколою. Лінка б радо ум’яла ще одну таку.

— Нічого, — відповів Оскар. — Мене ніхто не запросив.

— І мене.

— А твої подруги?

— Обидві поїхали з Варшави. А решта… я зараз така незручна. Не п’ю алкоголю, із цим животом узагалі не дуже приваблива. Знаєш, я просто ходяча ілюстрація з підручника сімейного життя. Така собі пересторога перед незахищеним сексом. Нікому таке не подобається.

— Припини. Як на мене, ти із цим животиком дуже кумедна.

— Ну, знаєш!

— А що? Ти схожа на живого Мумі-троля.

— Дякую!

— Ну й апетит у тебе!

Її піца давно зникла, і Лінка, подумавши, замовила ще сирник із морозивом. Друга піца — це вже занадто, а бажання поласувати солоденьким кожному зрозуміле.

— На жаль. Боюся, що малюк вимагає жерти. Невдовзі я перетворюся на справжню шафу. Точніше, уже перетворилася.

— Це лише живіт. Усе потім зникне, — утішив її Оскар.

— А як там романтична поїдка твоєї мами? Вона тобі дзвонила?

— Так, один раз. Здається, у неї все дуже непогано.

— Ну, дивися, як класно. Впродовж кількох місяців вона знайшла роботу і любов.

— Ага. Я й не сподівався.

— Ну ж бо, а чого так невесело? Ти з ним узагалі знайомий?

— Авжеж. Та ні, схоже, що він непоганий. Але я боюся. Розумієш, це таке середовище. Усі музиканти п’ють.

— Якби твоїй мамі заманулося випити, вона б це зробила незалежно від середовища.

— Та воно так. Просто, коли щось близько, то це спокушає. А крім того… Якось це незвично. Ну, тобто, що мама з іншим чоловіком.

— А чому?

— Не знаю. Може, просто всього виявилося забагато. Забагато й зашвидко. Іноді мені здається, що я не встигаю за власним життям.

— Ну, мені ти цього можеш не казати, — засміялася Лінка. — Іноді життя змінюється так несподівано, правда? Можна взагалі не сподіватися змін, а вони просто настають — і все.

— Загалом я люблю зміни, — замислено відповів Оскар. — Уяви: через рік ми всі будемо вчитися в різних вишах, кожен піде своїм шляхом…

— Ну, мій шлях давно відомий, — сумно відказала Лінка. — 3 візочком. Доріжкою в парку…

— А навчання? — запитав Оскар.

— Не знаю. Мама наче й казала, що вони мені допоможуть, але як? Я оце щойно замалим бабусю не прикінчила, тож бабуся відпадає. Зрештою, я ніколи не сподівалася, що вона допоможе…

— Як це: замалим не прикінчила бабусю?

І Лінка розповіла йому все.

— Ти в неї була?

— Ні, мені соромно. Я їй стільки наговорила, що в неї мало інфаркт не стався.

— Ти повинна до неї піти!

— Я подумаю.

— Піди, вона зрадіє. А якщо й ні, то ти принаймні знатимеш, що зробила все можливе.

— Мабуть, ти правий, — зітхнула Лінка й посмутнішала. Якось вона геть пригасла, проте відчувала, що Оскар правий. Треба перевідати бабусю; Нині вже запізно. Піде завтра вранці.

— А на Новий рік… може, до мене завітаєш?

— Не знаю, чи не залишуся з Каєм, — відповіла вона. — Але ти можеш прийти! Влаштуємо собі дитячу вечірку. З дитиною та ще й другою в животі.

Оскар усміхнувся.

Краще вже дитяча вечірка, ніж нидіти самому вдома.

Лінка постукала до палати номер п’ять, де лежала бабуся і, не почувши відповіді, увійшла. У руках тримала торбинку з мінералкою, мандаринками й шоколадом. Усе купила мама, яку Лінчина ідея дуже втішила.

— Тільки більше її не серди, — попередила вона.

— Та вже ж! — відповіла донька. — Я мовчатиму як риба, обіцяю!

Старенька лежала під крапельницею. Окуляри зняла з носа й виглядала геть беззахисною. Але не спала. Підвела очі на онуку.

— Доброго дня, — заговорила дівчина. А потім подумала, що це якось занадто сухо. От тільки вона геть не знала, із чого почати.

— Доброго дня.

— Я прийшла… попросити пробачення. Бабусю, я завжди кажу зайве. Я не хотіла так тебе розхвилювати. Розумію, що втручаюся не у свої справи, та я просто хотіла зрозуміти. Але більше не буду. Мабуть, ти мала на те причини… Ти тут сама лежиш? — роззирнулася палатою.

— Наразі так. Сусідку відпустили додому. Завтра вона повернеться.

— Як ти себе почуваєш?

— Зі мною все добре. Не розумію, навіщо вони мене тут тримають. Зробили аналізи, кажуть, що все гаразд. Але зараз свята, тож виникли якісь проблеми з випискою.

— Зіпсувала я тобі Різдво, — мовила Лінка. — Пробач мені. Якби я знала…

— Атож, усі вважають мене монстром. А в мене теж є почуття. І я теж… не хочу повертатися до минулого.

— То не повертаймося.

— Але не думай про мене так. Що я лиха. Скажу тобі одне: якби я могла, то напевне допомогла б твоїй мамі. Тоді ситуація склалася так, що це було неможливо. І годі про це. Ніколи більше мене не розпитуй, добре?

— Добре, — кивнула головою Лінка. — А тепер… може, тобі чогось треба?

— Знаєш, що? Я б чаю випила. Там, у коридорі, є чайник, а ось тобі чашка. У лікарні найбільше хочеться гарячого чаю.

Старенька пила гарячий чай і думала про своє життя. Про те, що люди повсякчас роблять якийсь вибір, і не завжди правильний. Та гірше, коли нічого не роблять, хоч мали б. Сама вона вважала, що немає сенсу повертатися до минулого. Що було — те було. Щось вона зробила, чогось ні — нічого не вдієш. Вона собі вибрала чоловіка. Слухняність і обов’язок. Ось, як вона це розуміла. І знала, що це був найгірший вибір у світі. Але не можна його зрікатися. Людина сама перетворюється на той вибір і мусить із цим жити, цього не зміниш, як не можна змінити кольору очей чи форми носа. Решта… перепросини, самобичування — це лише