Іоанна Ягелло - Молоко з медом

class="p1">— Певна річ, сама ти залишатися не можеш! Відразу треба когось шукати!

— Азоре! Припини! Я піднялася на саму вершину й не могла дати ради. Там усе скрижаніло.

— Авжеж. Це ти так думаєш!

— Ти що, ревнуєш? — запитала дівчина. — До знайомого, який допоміг з’їхати з гори? Здається, ти з мене смієшся.

— Ага, знайомий. Я бачив, як він на тебе витріщався!

— То й що?

— Якби я не приїхав, ви б уже точно собі десь пішли.

«А й справді», — подумала Наталія. Мабуть, що пішли б випити глінтвейну. Та й годі.

— А коли й так, то що?

— Як це — що?

— Ну, що? Мені не можна з кимсь кудись піти?

«Стережися, він уважає дівчат своєю власністю», — зринули в пам’яті Лінчині слова.

— Я не твоя власність. І можу зустрічатися, з ким хочу, — сказала вона. — І якщо ти мені не віриш, то продовжувати немає сенсу.

— Як це — немає сенсу? Я через пів-Польщі до тебе їхав…

— І все псуєш. Раджу замислитися, Азоре. Я не зустрічатимуся з тим, хто мені не довіряє. Я не перевіряю, з ким ти зустрічаєшся й навіщо…

— Але я ні з ким не зустрічаюся!

— Байдуже.

— Я тебе кохаю, — сказав він раптом. Уперше. — Мені досить тебе.

«Кохаю», — відлунювало їй у голові. Вона теж його кохала, але тепер…

— Ти не можеш ставитися до мене, як до власності. Для мене найважливіше — це свобода.

— Ти з ним спала?

— Звичайно. Там, на вершині Носаля ми швиденько трахнулися. У кущах, — відповіла вона. — Отих, скрижанілих. Знаєш, що? Я поїду, віддам лижі. А ти замислись, що кажеш. А коли вже все гаразд обміркуєш, то подзвони. Раджу подумати, що ти взагалі мелеш.

Азор крутнувся й прикусив губу. А тоді просто пішов собі, щосили намагаючись не розплакатися. Потинявся Закопаним і подався до себе. Він зупинився біля вокзалу, устиг залишити на квартирі рюкзак. А мало бути так гарно… Чому все раптом зіпсувалося?

Він ураз побачив, наче в сповільненій зйомці, як Наталія, його прекрасна, струнка Наталія у червоному комбінезоні біжить до нього в лижних черевиках. Як вони цілуються. Яка вона здивована й радісна. Як горнеться до нього. То це він завинив? Пригадав, як колись сказала йому Зуза: «Я з тобою почуваюся, наче у в’язниці». Бо він справді влаштовував їй сцени, варто їй було зустрітися з подругою, а не з ним. Коли вона не знаходила для нього часу. Але йому здавалося, що коли ти з кимсь зустрічаєшся, то цього має бути досить.

Він був розгніваний. Простятся на ліжку, навіть речей не хотілося розпаковувати. То що, повертатися додому? Тепер, коли Наталія тут? Його прекрасна Наталія. Авжеж, вона миттю собі когось знайде. Або не когось, а отого, що стояв біля її лиж і чекав на неї. Звідки йому знати, як це могло закінчитися? Адже бачив, як той на неї дивився. Вона подобалася цьому типові, нічого дивного. Така дівчина всім подобалася. І могла зустрічатися будь із ким.

Задзеленчав телефон, і Азора мов приском обсипало. Може, це вона, Наталія. Але ні, то була мама.

— Ну, як там? Ти доїхав?

— Так, — відповів син.

— А чого в тебе голос такий?

Неймовірно, мама помітила, що в нього сумний голос?

— Ти вже бачився зі своєю дівчиною? — запитала вона.

— Ще ні, — збрехав Азор. — Поїзд запізнився, я щойно поселився. А що там у вас?

— Усе добре. Складаємо з Анею пазли.

— Ну, то… розважайтеся. Я трохи перепочину. Ця поїздка мене геть виснажила.

І справді, щойно мама попрощалася, Азор поклав телефон на тумбочку й заснув.

Снилася йому Наталія й той хлопець, як вони удвох спускаються схилом, сміючись. Прокинувся весь спітнілий. Годинник показував п’яту вечора. Треба щось робити, щось вирішувати. Але що? Може, їм треба поговорити? Може, вона таки права? Перечитав усі повідомлення від Наталії, усі есемески. Вона ж писала, що сумує. Що не може дочекатися, коли вони нарешті будуть разом. Азор без кінця переглядав фотографії, які Наталія йому надсилала, а тоді наважився.

— Привіт, — сказав він. — Пробач мені.

Тиша.

— Наталіє… я не хочу нічого псувати. Я… це правда, усе що я сказав. Я тебе кохаю. Не розумію, що зі мною відбувається. Я… я не здатен нічого із цим вдіяти. Ми можемо поговорити?

Наталія назвала адресу пансіону, де вони з мамою зупинилися.

— Унизу є кав’ярня.

— Я прийду за півгодини, — пообіцяв хлопець.

Заслав ліжко, а досі нерозпакований рюкзак залишив під стіною. Йому шкода було часу на щось інше. Летів до неї, мов на крилах чи дельтапланом… Убіг до кав’ярні, а вона сиділа там, така вродлива… Уже не в червоному комбінезоні, а в довгому білому светрі, який контрастував з її чудовим темним волоссям. Азор стояв, захеканий, і милувався нею.

— Боже мій, пробач, — проказав він. — Не знаю, що це зі мною. Ти мені така потрібна. Я збожеволію, якщо ти мене покинеш. Навіть думати не хочу…

— То, може, не думай забагато, — порадила Наталія. — Чимало лихих речей береться якраз із такого думання. І це лихе в тобі, а не в мені. Розумієш?

— Ну… мабуть, так.

— Як сталося, що ти приїхав? — змінила вона тему.

— Мені подарували купу грошей на свята. У нас завжди так буває. Дарують бабки. Минулого року я купив собі класний об’єктив. А цього року, коли мене спитали, що я собі куплю, ну, тобто яку мрію реалізую, я подумав, що в мене одна-єдина мрія. Бути з тобою. Мама поставилася підозріливо, але ж я дорослий. Ми ж дорослі, правда? І я купив квиток на ранковий поїзд. І ось я тут.

— Я дуже рада, — сказала Наталія. — Де ти зупинився?

— А, це таке дешеве помешкання. Там не так гарно, як тут. У старої горянки, — усміхнувся Азор. — Та найважливіше, що там широке ліжко…

— Азоре! — дорікнула дівчина.

— А що таке? Усі люблять гарно виспатися! — захищався він. — То що? Йдемо гуляти? Чи ти відразу хочеш побачити мою кімнату?

— Прогулянка, глінтвейн, а потому відвідини пансіону в горянки.

— Не певен, люба, чи це місце можна назвати пансіоном… Але ходімо.

Оскар залишився сам, і йому це навіть подобалося. Та після двох днів, проведених у самотності, він раптом запрагнув із кимсь зустрітися. Але з ким? Усвідомив, зрештою, не вперше, що у Варшаві він ні з ким не потоваришував. Крім Лінки. Подзвонив до неї.

— Прийдеш на матьоху? — запропонував.

— На матьоху? — здивувалася дівчина, ніби вони досі не вчилися разом цілими годинами.

— А що? Думаєш, що вже всі розуми поїла, і більше нічого тобі