Іоанна Ягелло - Молоко з медом

— Ну, як там бабуся? — запитала мама.

— Добре. Її мали б виписати але лікаря немає чи що. Схоже, що з нею все гаразд. Мамо… І ти мене теж пробач. Я завжди бовкну щось зайве. Просто я не витримала, бо вона чіплялася…

— Ти ж знаєш, яка бабуся. Але й у неї було нелегке життя.

— Чому?

Єва зітхнула. Вона не знала, що можна розповісти доньці, а що ні.

— Ти дідуся пам’ятаєш?.

— Ну, не знаю… не дуже, — відповіла Лінка.

— Може, воно й краще. Він був… він важка людина. Бабусі з ним жилося нелегко. Мабуть, тому вона така, яка є.

— А що з ним було не так? — допитувалася Лінка.

— Ет, не варто про це.

— Неправда, мамо. Це ти така, яка є. Мені здається, що не можна постійно всього приховувати. Я хочу знати. Зрештою, це мої гени, хіба ні?

— Що ж, сподіваюся, що ти не надто багато від нього успадкувала… Усе через війну. Він був малим хлопчиком, коли втратив усе. А коли виріс, спогади повернулися. Почалися різні нав’язливі ідеї… А з рідними… він був просто дуже суворим.

— Суворим? Тобто?

— Ну, як би тобі пояснити… завжди все мало бути так, як він хоче.

— А чому ж він тоді поїхав звідси?

— Ну… просто поїхав. Не розпитуй. Я втомилася.

Лінка кивнула головою. Звісно. Більше вона точно не дізнається. Це й так диво, що бодай про щось довідалася. Хоч якісь крихти родинної історії.

Каська повернулася до Варшави на Новий рік, і саме вчасно. Бо мусила дещо зробити, дуже важливе. Термін подачі робіт на конкурс минав 31 грудня. Треба було їх запакувати й надіслати, але так, щоб батьки не довідалися. Тому Каська завела будильник на п’яту ранку, тихесенько встала, підправила ще кілька малюнків, а тоді помчала на Головну пошту. Відіслала посилку, посиділа трішки в теплі, розмірковуючи, що з того всього вийде. «Навіть, якщо мене не приймуть, я принаймні намагалася», — подумала вона. А тоді повернулася додому й тихенько ковзнула до квартири. Вона знала, що батьки сплять міцно. Ет, навіть, якби прокинулися, вона б щось вигадала. Принаймні посилка вже була в дорозі. Каська не могла ризикувати й висилати малюнки пізніше, невідомо, які в них плани на сьогодні. А вона ж мусила погоджуватися з усім, що пропонували батьки. Її бунт був удаваним. Якщо це взагалі можна назвати бунтом.

— Куди ви, власне, збираєтеся? — позіхнула Лінка. Щиро кажучи, їй хотілося спати. Невідомо, чи вона взагалі дочекається півночі. Хоча мав прийти Оскар. Що ж, негоже спати, коли чекаєш на гостя. Ба більше, Кай уже не перший рік прохав її дозволити подивитися на феєрверки опівночі, і взагалі хотів дочекатися Нового року, і завжди залишався розчарованим, бо засинав раніше. Так, вона мусить триматися!

— До знайомих, — і собі позіхнула мама.

— Що, теж позіхаєш? — засміялася Лінка. — Ну, гаразд, зі мною все зрозуміло, але ти?

— Знаєш, що? Я б радо залишилася вдома. Але Адам хоче йти. Не можу ж я його розчарувати.

Лінка пішла на кухню. Вирішила приготувати собі каву й подивитися, чи все в них є. Бо якщо треба щось докупити, вона мала останню нагоду: крамниця зачинялася за півгодини. Адам однією рукою насипав каву до чашки, у другій тримав булку із сиром та шинкою й пожадливо їв. Побачивши Лінку, він заховав булку за спиною.

— А ти чого? — засміялася Лінка. — Ховаєшся з бутербродом?

— Я думав, що це мама. Вона мене лає, що я погладшав, а я їй кажу, що це кувада.

— Що? Ковадло?

— Ага, ковадло, — захихотів він. — Кувада. Це таке явище, яке полягає в тому, що чоловік вагітної поводиться так само, як вона. І навіть відчуває біль під час переймів. Узагалі уподібнюється…

— Але ж ти не мій чоловік.

— Я виконую обов’язки, — Адам гордовито випнув груди. — Знаєш, у багатьох суспільствах заведено так, що коли чоловік загинув на війні чи помер, то його обов’язки переймає хтось із родичів. Бо жінка не може жити сама…

— Адаме, будь ласка, — засміялася Лінка. — Зроби й мені кави, пліз. Але не розчинної, вона отруйна.

— Отруйна? — занепокоївся Адам.

— Ага. Суцільна хімоза. Запар мені меленої в горнятку.

— І бутербродик?

Лінка ствердно кивнула. Від їжі вона не відмовлялася, оце вже ні.

Лінка готувалася до Нового року. У крамниці, звичайно, кортіло купити чипси й колу. Але ж ні, їй не можна такого! Тому на тарілках лежали маленькі бутербродики, виноград і салат із тунцем. Усе смачне й корисне. Кай аж підстрибував від радощів.

— Можна, я надмухаю кульки? Ну, будь ласка, можна?

— Дмухай собі, — погодилася Лінка. Вона справді втомилася. Почувалася обважнілою, мов слониха й лінивою, як лінивець. Її виснажило готування всіх цих частунків, хоч їх і було небагато. Уночі вона часто прокидалася, її будили судоми, а живіт нині якось особливо заважав. Кай надмухав кульки й поприклеював скотчем по всій кімнаті. Може, це було не надто вправно зроблено, зате атмосфера стала справді святковою.

— Пограємо в щось? — запитав братик.

— Коли Оскар прийде, добре? Я втомилася.

— А коли він прийде? Ну, коли?

— О дев’ятій, — позіхнула Лінка. — Слухай… — спало їй на думку. — Ти ж мій найлюбіший на світі братик? Правда?

— Ага.

— Тоді дай мені подрімати півгодинки, добре? Бо… — і тут вона вдалася до аргументу, який мав прозвучати досить серйозно. — Бо малятко каже, що йому треба перепочити.

Кай повагом кивнув головою.

Лінка замружила очі. Відбувалося щось дивне. Щойно було темно, а тепер світло сліпило очі. Що таке? Що сталося? Глянула на мобільник. Восьма? Стоп, Оскар мав прийти о дев’ятій… Але ж о восьмій темно. Щось не так із телефоном, — вирішила вона. Щось тут… І знову лягла. Ні, щось узагалі не так. Абсолютно. Вона попленталася на кухню, щоб попити води, і здивовано побачила, що на дивані лежить Оскар. І спить. «Отже, я проспала Новий рік, — збагнула вона. — Ні, не вірю, це неможливо!» І вона голосно засміялася. Оскар розплющив очі. А Лінка помітила, що поруч, на тому самому дивані, спав Кай, який щойно теж прокинувся й почав вимахувати руками, наче вітряк.

— Що за фігня? — спитала вона. — Чому ви мене не розбудили?

— Ми намагалися, — відповів Оскар. — Але ти сказала, щоб ми відвалили.

— Не могла я так сказати! — обурилася Лінка.

— Могла! Ти взагалі сказала купу бридких слів, а я це все зняв на телефон, — похвалився Кай. — Хочеш подивитися?

— Звичайно, але дай мені одну хвилинку, — усміхнулася Лінка й сягнула по останнього бутерброда,