Наталія Ярославівна Матолінець - Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець

Після третьої спроби натиснути на кнопку «пуск» дівчина зрозуміла, що вона просто не може сфотографувати саму себе.

АЇДен

Насправді все було трохи не так, як записано в книзі. Проте мені не хотілося, щоб Гестія дізналась, як насправді. До того ж Історик казав, що я не маю права розкривати все, адже Академії слід і надалі залишатися таємницею.

— Полі, — сказав я тихо, тамуючи хвилювання. — Я хочу, щоб ти допоміг мені. Коли я пішов, то покинув удома батьків, наречену… І двох сестер. Одна з них теж володіє силами. Або ж володітиме, коли трохи підросте. І вона залишилася там зовсім сама.

— Така доля всіх нас, — відповів Полі з нудьгою на обличчі.

— Е ні, — заперечив я. — Не всіх… Я зустрічав Історика.

— Того самого, невже?

— Того, хто створив це все… мабуть, — відповів я, викладаючи слабкі здогади. — Та нехай. Річ ось у чім: він твердив, що моя сестра може жити звичайним життям, якщо тільки навчиться трохи пригашувати свої сили. Бо вона — душа, котра дуже пов’язана з домом. Їй не треба йти в Академію, бо вона богиня домашнього вогнища. Злагоди. Дуже мила й добра. І тому я хочу, щоб ти допоміг мені, — випалив я одразу ж.

— Як?

— Вона бачить красу цього світу. Як і ти.

— І ти думаєш, що я?..

— Міг би з нею спілкуватися. Хоч іноді. Наглянути за нею. Я хвилююсь, щоб її сили не проявилися надто руйнівним чином… хоча Історик казав, що подбає про це. Але ще більше я турбуюся про те, що вона буде самотньою і нещасною.

Мені понад усе хотілося самому зустрітися з нею, проте… я помер. А померлі не повертаються до життя знову.

— Усі підлітки самотні й нещасні, Аїде. — Вочевидь, Полі моя ідея не дуже сподобалась. — Якщо хтось дізнається, що я тікаю у твій світ…

Я знав, про що він. Це заборонено. Це складно. Небезпечно. Та я також знав, що він сильний і добрий — принаймні на тлі інших студентів, котрих я тут зустрів. І йому я хоч трохи довіряв.

Я впер руки в коліна й нахилився вперед, щоб переконати його:

— То подбай про те, щоб ніхто тебе не бачив, Полі! Щоб не було ні свідків, ні слідів. Я іноді тікатиму з тобою. Чи відвертатиму увагу. Давай. Допоможи мені, Полі. Вона чудова, — додав я палко. — І я хочу, щоб вона була щасливою.

— Знаєш, це насправді дуже підступна річ. Іноді ти хочеш, щоб хтось був щасливим, і робиш для цього геть усе, а потім виявляється, що для щастя тій людині було потрібне зовсім інше.

— Ми не нашкодимо їй, Полі. — Я був у цьому певен.

Він розсміявся, пригладив волосся й зиркнув на мене:

— А вона гарненька?

— По-олі.

— Ну що? Я естет. Естет я. Митець!

— Мала вона ще. А ти дурень балакучий.

— Сам такий же. Якщо не гірший! Але якщо ти підтримаєш мене як кандидата в Тріаду…

АЇДен

Я вирішив приступити, коли Історик передав мені готову книгу. «Академія Аматерасу» — так він її назвав на честь цього місця. І на честь директорки, дуже відомої своїми реформами.

— Тут є все. Історія про те, що зі мною сталося. Про Академію без особливо жорстоких деталей. Про тебе теж. Про Розе — сподіваюсь, Гесті стане розуму її уникати.

— Стане. Якщо вона така, як ти кажеш. — Полі покрутив книгу в руках. — А якщо буде якась небезпека, то я нагляну за нею.

— Тільки не потрапляй їй на очі, — зауважив я, згадуючи, що наш задум досі ризикований і порушує добру дюжину правил Академії.

— А вона дуже сильна, якщо зробила так, що тебе не забули…

Насправді, мені не хотілося, щоб Гестія давала спогадам про мене зникнути, щоб згладила тканину світу так, наче жодного Аїдена Фаулі-Прейшера й не було.

Полі провів указівним пальцем по корінцеві книги, ніби хотів намацати там щось приховане.

— Знаєш, — відказав він, — коли я вперше побачив її у вашій кав’ярні, вона нагадувала промінь. Промінець світла, котрий абсолютно не залежить від того, що його оточує, і просвітлює все.

Я здивувався, адже рідко чув щодо неї такі красномовні асоціації. Попри те що Гессі була моя найліпша товаришка від самого дитинства, захоплені порівняння зазвичай діставалися нашій обдарованій розумінням своєї краси сестрі Генріці.

— Я передам їй книгу. — Коли Полі знову підвів погляд на мене, то вже світився іскрами інтересу й запалу: — Це, звичайно, теж заборонено, але хто сказав, що в якомусь світі не може існувати унікальна книга про чарівну Академію, чи не так?

Якби я знав, хто ще в цей момент почує нашу розмову і в що це переросте, я б ніколи, нізащо, ні за яких умов не дозволив би Полі навіть наблизитись до моєї сестри і вказати до неї шлях.

Але я не знав.

ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ 1. Персі, Фона і Прозерпіна

Фона

— Я ненавиджу свою сестру.

— Бо вона сильна?

— Бо вона — я. Бо я — вона. Бо ми надто пов’язані.

— Ти хочеш розірвати цей зв’язок?

— Ні. Її щастя — моє щастя. Її біль — мій біль. Я хочу піднести їй те, чого вона хоче.

— А чого хочеш ти? Того ж, чого й вона?