Наталія Ярославівна Матолінець - Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець

— Я сказала йому піти. — Сходинка нагору, друга, третя.

— Я сказала йому піти. — Довгий коридор, вази в нішах.

Третя ваза, котру вона минала, тріснула. Уламки шугнули в усі боки. Один порізав Гессі щоку.

— Я сказала йому піти. — Холодні пальці на шкірі. Відчуття крові, котра пахне залізом. Срібло на зап’ясті.

— Я сказала йому піти. — Двері в кімнату. Поворот ключа. Тиша. Відчинене вікно.

— Я сказала йому піти назавжди.

Ліжко. Падіння. Біль.

Гессі здавалося, що вона тоне в ліжку і проростає в ньому, розчиняється, тане і зовсім скоро зникне. Вона розкинула руки в сторони і подивилася на стелю. Стеля була сіра в потемках.

— Я сказала йому піти, — прошепотіла вона знову, згадуючи ці кілька хвилин у саду. Цю пронизливу прохолоду. Відчуття тиші — наче в усьому всесвіті ні душі. І болісне-болісне бажання припинити це.

Гессі не впізнавала себе. Адже раніше її найбільшим бажанням було побачити його. І кожна зустріч була за щастя. І кожна мить поруч із ним міняла її світ на краще. Тільки він не міг бути тут. Хай би ким був — він навіть не хотів показати своє обличчя, ховаючись за дивною-дивною магією. Вона не хотіла руйнувати магію. Але себе руйнувати теж не хотіла.

— Бачиш, Гестіє, я таки припустився помилки, — сказав блакитноокий на прощання. Його голос звучав тепер зовсім не загадково. Звучав зранено.

— Ти нічого поганого не вчинив. — Вона востаннє простягла руку до нього і схопила порожнечу. Магія урвалась. «Магія скінчéнна», — сказала вона колись власникові камери, мандрівному історику.

Блакитноокий пішов.

Його не було. І не буде. Не буде.

Гессі вчепилась зубами в ковдру, щоб стримати крик. А тоді — наче щось шепнуло у вухо — підхопилася з ліжка, пурхнула до столу і схопила книгу. Його подарунок!

Книга досі була. Книга досі була.

Гессі розгорнула її на випадковій сторінці.

АЇДен ~ Академія

— У мене є прохання, — сказав я, роздумуючи над тим, наскільки це рішення правильне і що з того вийде.

— Прохання? Ти ніколи нічого не просиш, — здивувався Полі. — Але я, безумовно, втішений твоєю довірою, о проклятий Аїде…не.

— Завжди треба починати. Загалом, слухай. У мене є сестра.

— Сестри — це чудово, — поважно кивнув він у відповідь. — Рекомендую всім мати одну-двох, щоб не нудьгувати. Моя — ще та ходяча проблема!..

— Мою сестру звуть Гестія.

— Гестія, — повторив Полі замислено, ніби щось пригадував. — Гестія…

Тоді він крадькома зиркнув у мій бік і тицьнув указівним пальцем у вилицю, як і завжди, коли нервувався чи планував щось ризиковане.

— Гестія, богиня дому. — Нарешті він усміхнувся вдоволено і кивнув, щоб приховати хвилювання, а тоді подивився в мій бік, як учасник найбільшої у світі змови, і додав коротко: — Я зрозумів тепер. Я зрозумів.

Далі були тільки чисті сторінки.

Як на зло.

Гессі різко згорнула книгу, проте тримала її обома руками, аж доки пальці затерпли. Сум’яття затопило й підступало до горла, наче зсередини щось намагалося здушити.

Звичайно, вона думала про це. Звичайно ж, підозрювала. І все ж, коли її ім’я з’явилося на сторінках книги, то все зовсім дивно перевернулось. Думки плутались. Здогади теж. Вона притискала книгу до грудей і боялася поворухнутись, бо їй здавалося, що живий і справжній Аїден десь тут… варто тільки сильніше натиснути на палітурку — і, може, вийде провалитись туди, до нього, у те чарівне й дивне місце.

Проте вона сиділа. І нічого не відбувалось.

Ніч. Темрява. Холодна затхлість, котра наповзає після дощу.

І його слова: «Гестія. Я зрозумів тепер».

Блакитноокий юнак, котрий не може з’явитись їй на очі. Котрий, можливо, лише її вигадка. Котрого не бачить ніколи й ніхто. А коли бачить, то не може згадати.

І студент Полі з дивної Академії, куди потрапив Аїден, коли всі вирішили, що він помер.

— Я зрозуміла, — звернулася вона пошепки до книги, мало не торкаючись її губами. — Я теж зрозуміла. Аїдене, я зрозуміла тебе.

Полі її більше не турбував. Якщо то був таки він — то вони щойно попрощались, і вона сама обрала це, і вона згодна витерпіти всю ту муку, котра неодмінно впаде на неї після його зникнення. Проте — вона сама обрала це. Інша думка заволоділа нею — гаряча, химерна, чарівна, страшна і неможливо прекрасна: Аїден не помер. Аїден-не-помер. Аїден і далі любив їх, дбав і допомагав.

Або ж цю історію вигадав хтось, щоб посміятися з неї. Або щоб розвеселити.

— Або ж я геть божевільна, — зітхнула Гессі та зрозуміла, що це було б не зовсім приємним відкриттям у день власного шістнадцятиріччя. А тоді вона відчула скалку холоду всередині. Блакитноокий допомагав Аїденові. Хіба можуть бути сумніви?

— Але я сказала йому піти, — вимовила вона, мабуть, усоте за вечір.

— Але то міг бути не він, — виправдалась вона сама перед собою.

— А міг бути й він.

— Але ми цього ніколи не дізнаємось.

— Бо ти сказала йому піти.

— Ти сказала.

— Ти.

Голосів раптом стало так багато, ніби вони виповзли з шафи, де ховаються страхи, і заговорили всі разом.

Гессі обхопила голову руками і лежала так довго-довго, доки все стихло.

На завтра планували від’їзд у літню мандрівку. Речі лежали, спаковані у дві важкі валізи. Збоку, у великому плетеному кошику, камера зиркала на Гессі неспокійним скляним оком.

— Так! Ти! — вона схопилася з ліжка, узяла камеру і поставила її на стіл, а тоді сіла навпроти.

Камера