Сергій Лук'яненко - Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко

гігантській петлі, що охоплює всі Острови. Я зрозумів це не відразу, а лише помітивши, що темні тіні островів з замками, що виростають із них, миготять лише по правому борту — ліворуч море було пустельним. Ми минули вже кілька островів і ось-ось мали пройти повз четвертий. Поверх купи дощок, що були недавно каютою, я подивився на Тома. Наш капітан явно перестав керувати своїм кораблем. Том залишався на кормі тільки тому, що пробиратися до нас було надто ризиковано. Важіль керма він випустив, і той бовтався в нього за спиною, не помітно впливаючи на рух «Зухвалого». Спіймавши мій погляд, Том похитав головою. Пристати до берега ми не могли. Але й не тонули!

Наше героїчне плавання в шторм поступово набувало відтінку фарсу, пародії. Навколо лютувала страшна буря. Ураган гнав по небу кудлаті згустки хмар. Щупальці блискавок, що світяться, ривками тяглися до вируючої води. Одна за одною прокочувалися такі величезні хвилі, що було незрозуміло, яким дивом ще не змиті всі замки разом із їхніми мешканцями. А з нами нічого не відбувалося.

Звичайно, ми вимокли від хвиль та дощових струменів. Під палубним настилом хлюпала вода, що просочилася в щілини. Розвалилася каюта, зрештою! Але якщо я хоч трохи розумів у мореплаванні, то шторм, у який ми потрапили, був найсильніший, із тих, у які тонуть і великі сучасні кораблі. Ми ж продовжували пливти. Буря виявилася набагато страшнішою на вигляд, ніж насправді. Вона нагадувала індійський фільм, де противники півгодини мутують один одного всім, що попадеться під руку, а потім розходяться зі злегка розпатланими зачісками. Театральщина якась…

- Діма!

Я повернувся до Інги. Вона мовчки дивилася на мене. Зплутане мокре волосся закривало її обличчя.

- Що?

- Дай руку!

Вона міцно стиснула мої пальці. І відвернулася. Секунду не міг нічого зрозуміти. Свідомість вихоплювала якісь окремі деталі: тоненькі плечі, обліплені потемнілою від води футболкою; штормування, скручене джгутом і зав'язане вузлом на животі, що притискає Інгу до залишків каюти; зігнуті в колінах ноги, що впираються у вбитий у палубу меч… Потім до мене дійшло.

— Інго, не бійся… — відчуваючи, як від болю та ніжності перехоплює голос, сказав я. - Не бійся…

Інга повернулася до мене і уткнулася обличчям у плече. Долоня її стиснулася ще сильніше.

- Дімо, ти будь зі мною ...

А куди я ще можу подітися? У штормовому морі, на крихітній шлюпці. Але я навіть не посміхнувся до її прохання.

— Звичайно, Інга… Інгушка… Інгуля…

Мої губи шепотіли вже щось таке, неймовірне, божевільне, що могло прозвучати тільки зараз, на волосок від загибелі, в гуркоті хвиль, що заглушає слова.

— Не бійся… Ти ж бачиш, що з нами нічого не робиться… Інга…

Вона трохи повернула голову, і наші погляди зустрілися. Як тоді, на мосту, де ми впізнали одне одного.

- Інга ...

Я радий, що ти зі мною. Я негідник, але я радий, що ти потрапила на острови. Я мерзотник, але я радий, що ти зі мною в шлюпці. І ти знаєш про мою радість, але прощаєш: бо щаслива від того ж.

— Шторм скінчиться, і я знову не наважусь сказати… — прошепотів я.

Інга хитнула головою – не чую!

— Знаю, — не підвищуючи голосу, сказав я. — Інгушка… У тебе ім'я, холодне й прозоре, як уламок льоду. Я боюся зробити його теплішим, наче воно може розтанути. Ми виберемося, чесне ніби, тільки я знову губитимуся. Я й говорю, бо ти не чуєш.

- Я чую, - прошепотіла Інга. — Тільки ти все одно кажи.

Мене почало бити тремтіння. Господи, ну звичайно, адже наші обличчя майже стикнулися. А може, те, що я сказав, не можна заглушити ніяким шумом.

Повз нас промайнула чергова хвиля. Тобто, вона рушила прямо на шлюпку, але «Зухвалий» лише трохи хитнувся, а пінистий водяний горб уже спухав за кормою. Фантастика, та й годі. Я простежив поглядом