Еміль Золя - Пастка

— Тепер треба якісь овочі.

— Мо’ зеленого горошку зі шкварками? — мовила Віржіні. — Я б оце його тільки й їла.

— Так, так, зелений горошок зі шкварками! — погодилися всі решта, а Оґюстіна, відчуваючи неабиякий захват, почала рвучко совати в печі кочергою.

Наступного дня, у неділю, годині о третій матінка Купо запалила дві плити, що були в господі, та ще одну, яку принесли від Бошів, попросивши на якийсь час. О пів на четверту у великій каструлі, яку позичили в харчівні по сусідству, бо їхня каструля видалася надто малою, уже кипів бульйон. Рагу з телятини та печеню зі свинини було вирішено приготувати звечора, бо ці страви смачніші розігрітими, однак підливу до рагу слід зварити, коли вже сідатимуть за стіл. Чимало роботи ще лишалося на понеділок: юшка, горошок зі шкварками, смажена гуска. Дальшу кімнату заливало яскраве світло вогню з трьох пічок; на сковородах смажилося й пахло пригорілим борошном для підливи, а велика каструля дихала струменем пари, як казан, її боки здригалися від важкого й глибокого клекотання. Матуся Купо й Жервеза, начепивши білі фартухи, метушилися по всій кімнаті, чистячи петрушку, бігаючи по сіль і перець, перевертаючи м’ясо дерев’яною лопаткою. Щоб Купо не плутався попід ногами, його виставили за двері. Але все одно ціле пообіддя хтось стояв у них над душею. Страва так апетитно пахла на весь будинок, що сусідки одна за одною заходили під всілякими приводами, аби лише дізнатися, що саме варилося. Вони тупцялися в кімнаті й чекали, що прачка колись-таки підніме кришку. Тоді, годині о п’ятій, з’явилася Віржіні. Вона знову бачила Лантьє: тепер уже точно на вулицю й носа не покажеш, не натрапивши на нього. Пані Бош теж помітила його, коли він з підозрілим виглядом стояв на розі, позираючи навсібіч. Тоді Жервезу, яка саме збиралася взяти одне су й купити смаженої цибулі для бульйону, пойняв дрож, і вона вже не наважувалася вийти з дому; тим паче, що консьєржка і кравчиня дуже налякали її жахливими розповідями про чоловіків, що чатують на жінок, ховаючи під полами своїх сурдутів ножі та пістолети. Ще б пак! Про таке щодня пишуть у газетах; коли один з таких мерзотників казиться від того, що його колишня живе щасливо, він стає здатним на все. Віржіні люб’язно запропонувала збігати по смажену цибулю. Жінки мають допомагати одна одній: хіба ж можна дозволити вбити маленьку бідолашку? Повернувшись, вона сказала, що Лантьє ніде не видно; він, напевно, втік, зрозумівши, що його помітили. На кухні аж до самого вечора тільки й мови було, що про нього. Коли пані Бош порадила розповісти про все Купо, Жервеза дуже перелякалася й попрохала ніколи не заводити про це мови. Атож! Ото ловко вийде! Її чоловік, напевно, щось уже запідозрив, бо вже кілька днів, лягаючи спати, лаявся й гатив кулаком об стіну. У неї аж руки починали тремтіти на саму лише думку, що двоє чоловіків гризтимуться через неї; вона знала Купо, він був таким ревнивцем, що міг зі своїми величезними ножицями накинутися на Лантьє. І поки вони вчотирьох обговорювали цю драму, підливи помалу мліли на жару, прикиданому попелом; рагу й печеня, коли матінка Купо заглянула до них, ледь чутно шкварчали й стиха булькали; каструля й далі похропувала, як півчий, що задрімав, виставивши до сонця черево. Наостанку вони поналивали собі в чашки бульйон і куштували його, вмочаючи шматки хліба.

Нарешті настав понеділок. Жервеза, запросивши на вечерю чотирнадцятьох гостей, тепер переймалася думкою, чи вистачить усім місця. Тож вона вирішила накривати стіл у пральні, тому із самого ранку переміряла її метром, щоб зміркувати, де для нього найкраще місце. Далі треба було перенести білизну, розібрати стіл, на якому її прасували; його переставлять на інші козли, і він правитиме за святковий. І саме посеред усієї цієї метушні з’явилася клієнтка й влаштувала скандал, бо вже з п’ятниці чекала на свою білизну: на неї, мовляв, усім начхати, вона хотіла отримати свою білизну негайно. Тоді Жервеза перепросила й нахабно збрехала: це аж ніяк не її вина, вона зайнялася прибиранням у своїй пральні, працівниці прийдуть аж узавтра; вона заспокоїла клієнтку й відправила її додому, пообіцявши подбати про її речі насамперед. Потім, коли та пішла, Жервеза вибухнула лайкою. Авжеж, як тих клієнток слухати, то не знайдеш і хвилини, щоб попоїсти, промордуєшся всеньке життя заради їхніх чудових очей! Атож! Хай хоч турецький султан власною персоною прийде й принесе свій комірець, пообіцявши заплатити їй сто тисяч франків, щоб випрасувати його, цього понеділка вона за праску не візьметься, бо тепер, урешті-решт, її черга трохи пораювати.

Увесь ранок пішов на те, щоб докупити все необхідне. Тричі Жервеза виходила з дому й поверталася обвішана торбами, як мул. Та коли вона знову зібралася йти, щоб замовити вина, з’ясувалося, що в неї більше немає грошей. Звісно, вино їй залюбки дадуть і в борг, однак родина не може лишитися без жодного су, бо є ще тисячі дрібних витрат, про які ніхто не думає. Підрахувавши в задній кімнаті разом з матінкою Купо, що їм ще треба щонайменше двадцять франків, вони засмутилися. Звідкіля їх взяти, ці чотири монети по сто су? Матінка Купо, яка працювала колись служницею в домі якоїсь там актриси театру Батіньоль, першою згадала про ломбард. Жервеза полегшено засміялася. Оце так дурепа! Сама не могла здогадатися! Вона швиденько загорнула свою шовкову сукню в рушник і заколола шпильками. Потім сама заховала пакунок під фартух матінки Купо й сказала міцно притиснути його до живота, щоб сусіди ні про що не здогадалися. А тоді, аби пересвідчитися, що ніхто не йде слідом за нею, Жервеза стала на порозі й почала чатувати. Не встигла та дійти до вугляра, як вона гукнула:

— Мамо! Мамо!

Старенька повернулася, а Жервеза зняла з пальця обручку й мовила:

— Візьміть, докладете й це. Так більше вийде.

Коли матінка Купо прийшла додому й принесла двадцять п’ять франків, Жервеза з радощів аж затанцювала. І пішла замовити ще шість пляшок маркового вина, яке відкриють до смаженини. Лорійо луснуть зі злості.

Уже два тижні Купо переймалися думкою, як би допекти тим Лорійо. Ці двоє лукавців — їй-бо, пречудова пара! — коли їли щось смачненьке, то замикалися, неначе вкрали ті харчі. Атож, завішували вікно простирадлом, щоб не було видно світла і щоб усі думали, ніби вони сплять. Звісна річ, якщо в господі не світилося, ніхто в гості