Александр Аркадьевич Сидоренко - Чорний хліб

— Шо там? Кажуть — продали нас?

— Ага… Особенно вас. Шо хотіла?

— Та цукерки ті твої думала вернуть, — протягнула кульок Андріївна.

— Шо, збрехала-таки, падла, за ковьор?

— Та хрін там! Ні… Не збрехала. Хоч, на церкву. — Вона повернулася до воріт спиною й швидко перехрестилася в напрямку Гришиного храму.

— Ладно, вірю. Так а нашо мені оті конфети?

— Та Свєтка ото так збиралася, як зовсім. Розрахувалася. Я думала, може, й ти… з ними…

— От нема їм чого, окрім мене, носить, — заржала Анже­ліка, але цукерки взяла. Постояла, подумала:

— Ану, йди сюда.

— Ти шо? — злякалася Олеся, але зайшла.

— Слиште, покупці, — гучно звернулася Анжела до ­тераси, — тут є сотрудниця, допоможе вам. Свиням дасть…

— Свиням? — роздратовано перепитала Олеся, але вже пішла до тераси.

— Свиням, — відповіла їй в спину колишня завгоспка і, раптом щось згадавши, додала: — Стой.

— Шо? — обернулася кухарка.

— За собаками — глаз да глаз, дивись мені, пойняла?

Андріївна з переляку тільки ствердно похитала своєю дурною башкою, а заспокоєна карлиця пішла по речі.

Андрій зі Світланою спустилися, навантажені скарбами у наволочках. Малий подивився на дідові «жигулі» й піді­йшов до батькового «нісана», який стояв за курятником, завів його, відчинив багажник і почав складати туди пакунки.

— Чуєш, малий, — звернулася до нього Анжеліка, — я з вами.

Той повернувся з таким само виразом обличчя, який кілька хвилин тому був у кухарки.

— Та не бзди — до Ніколаєва, — Анжеліка розсміялася гучніше, ніж планувала, і перекинула з руки в руку сумку, бо та була важка.

Незабаром вони вирушили, пропустивши вперед одну з великих чорних машин. Анжеліка підвелася на задньому сидінні на ноги, повернулася до хутора, перехрестила спочатку його, а потім і себе, хоч хреста не було ані на ній, ані над ним.

Вони їхали мовчки, провівши очима церкву праворуч, Анжела вирішила, що не може втримати в собі весь біль:

— Чуєш, Свєтка? Ти знаєш, от шо дивно — Бог то є, то його нема! Добре, що Ігор вчадів, те ще падло. А от цей підор лисий собі в урочищі всі ноги разом з головою чому в капкан не засунув, га? От на це Бога на хватило!

Світлана тільки обернулася до неї й нічого не відповіла. Через кілька хвилин вона подивилася на Андрія, погладила його по тій руці, що лежала на ручці коробки передач, і сказала:

— Ну, може, воно й на краще. Якщо не кинуть. Але я їм не дам… Я от зараз думаю — може, ти в Київ переведешся? Я можу в декана спитати, він мені завжди допомагав. Поясню ситуацію…

— Послухай дівчину, — крикнула ззаду Анжеліка, яка уважно прислухалася до цієї пропозиції.

— І зроби навпаки? — посміхнувся Андрій, впіймавши її погляд.

— І зроби як вона каже, дятел! — з готовністю обізвалася Анжеліка й довго сміялася, бо сила справжніх жартів — у тому, що ти їх добре знаєш, але вони іноді так влучно перевертаються, що стають ще смішнішими!

Вона підклала собі під сідниці подушку, яку знайшла за сидінням, і дивилася навколо, раптом помічаючи те, що ховалося від неї за стінами хутора — штучні озера, вітряки та інші наявні ознаки того, що життя навколо змінюється. От тільки дороги лишилися такими, якими й були тоді, коли вона їхала тут уперше…

Світлана розбудила її, обережно смикнувши за коліно, і сказала:

— Під’їжджаємо вже. Миколаїв. Я так думаю… Анжеліко… Як вас по батькові?

— Та Петровна.

— Так я оце думаю, Анжеліко Петрівно, — може, ви з нами? Я вам і в Києві знайду роботу… Там теж є де… впертися.

Ні, що не кажіть, а в кореспондентці вона не помилилася — хороша дєвучка, хороша! Тільки б наш охламон це розумів…

— Ні, рідні мої, мені десь на вокзал, — відповіла Анже­ліка й потягнулася, бо затерпло усе наявне спорядження. — Я тут була колись, тільки вже не помню, де він.

Вокзал знайшовся не одразу — вони довго їхали вулицями, Світлана встигла записати телефон на аркуші маленького блокнота й втулила-таки їй, попри м’який спротив. Ну, нічого, маленький папірець вантажу не переважить. Заїхали на велику площу, попереду вже стирчала характерна споруда, й Анжеліка пообіцяла собі не заплакати. Бо є речі, яких дорослі собі не дозволяють, навіть якщо вони ледве дістають дітям до пояса.

Вона вийшла, Андрій подав речі, а Свєтка, звичайно, запропонувала допомогу — квиток узяти, сумку потримати.

— Нє, мала, ти шо! Я ж усе життя в дорозі. Ти знаєш, де я була? — викрутилася Анжеліка. — Дивіться, не проїбіть гроші! — наголосила вона. І додала: — Я вас ще наберу, ще здригнетеся, — й одразу рушила до вокзалу, поки соплі не взяли верх над розумом. Почула за спиною, як завелася їхня машина, а друга, що їх супроводжувала всю дорогу, і не глухла. Вони рушили — рушила й вона, ледь стримуючись, щоб не озирнутися.

Анжеліка зайшла до вокзалу й одразу цикнула на безно­го­го діда-жебрака, який, мабуть, працював тут ветераном і при­скіп­ливо подивився на неї зі свого козирного місця під ве­ли­ким годинником — вирішив, дурень, що конкуренція приїхала.

— Не бзди, Георгій Жуков, — сказала йому вона й стала в найменшу чергу до кас.

Пересуваючи речі маленькими ногами, вона дивилася навколо й думала, куди ж їй тепер їхати. Старі й нові мрії билися в голові, змагаючись за найвигідніший ракурс, а вона стежила за речами, бо мало лі шо. От тільки коли настала її черга, з’ясувалося, що віконце для неї зависоке.

— Тьху ти, блядь, — не втрималася Анжеліка, вгле­діла відро зі шваброю біля стіни, вказівним пальчиком подала знак жінці з дитиною, яка займала за нею, щоби та по­чекала, узяла відро й поставила під касою.

— Чуєш, сеструха! — сказала вона касирці, напрочуд легко втримуючи рівновагу на хиткій підставці. — Мені, ет саме, на самий дальній, будь добра! Тільки диви, верхні полки не предлагать, — додала, а тоді засміялася й озирнулася навколо, щоби перевірити, чи всі тут розуміють, що саме відбувається.

Титри

Дякую мамі, Євгенії Сидоренко, за все в цілому й окремо за пораду прочитати роман Олега Куваєва «Територія».

Дякую родині за те, що витримує мої хобі.

Дякую Завену Баблояну за підтримку.

Дякую Івану Лопатченку й КСД за те, що взялися за цю книжку. Окремо — редакторам, які витерплювали всі мої примхи.

Дякую консультантам: Михайлу Тукмачову, Олександру Мартиненку, Яну Фрейдману, Юрію Борщевському, Катерині Дерев’янко, Анатолію Єрисову та всім, кого я розпитував про Чукотку та зону.

А тепер про головну подяку. На початку вісімдесятих мій тато, Аркадій Сидоренко, відпрацював пару сезонів у строй­отряді на Чукотці. Звідти він привіз гроші, червону рибу кету й купу цікавих історій, які я слухав з роззявленим ротом. В одній з них ішлося про жінку-чукчу, заслужену мисливицю, єдиний син якої загинув під час морського промислу — упав з човна, а земляки добили хлопця, бо вірили, що цього захотіли їхні боги. І тоді мисливиця почала мститися, убиваючи всіх учасників того полювання. По одному. З переляку місцева влада навіть зупинила роботи на летовищі, де мій