Майкл МакКланг - Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око, Майкл МакКланг

-- Ти такий, який є, Творець Героїв. Я знала про це, коли взяла тебе в своє ліжко. А зараз замовкни. Я хочу побачити, що відбувається. А якщо ці коханці втратять життя, чи ще щось гірше, ти шкодуватимеш про це десятки ер. Ти мене зрозумів?

Розділ 10

Як тільки ми спустилися по купі уламків на підлогу залу, я намагалася слідкувати за всім навколо себе одночасно. Я оглянула кожен затінений куток, в пошуках слідів кошмарів зі щупальцями. Я ледь не очікувала, що сама Шемранг буде чекати у великому залі. Вона була надто великою, щоб вміститися ще десь. Її не було, але це не означало, що її діток теж не було. Атака могла наступити будь-де, будь-коли.

Я не боялася – здавалося, це почуття вигоріло у мені. Мене турбувало тільки одне – вижити, мені та Хольгрену. Замість страху мене переповнювала холодна, приглушена злість. В значному ступені вона була пов‘язана з впертим богом і його дванадцятьма мовчазними солдатами, що спускалися поперед мене, божевільною богинею, за якою вони йшли слідом і з істотою, створеною з кошмарів і тіней, з якою нам вже скоро доведеться зустрітися. І створіння Тіні. Ну і не варто забувати про Шемранг і її діток.

Це було гнітюче почуття, яке зробило мене жорсткішою, ніж я коли-небудь була до того, як відкрила свої почуття до Хольгрена. Бачити його закинутим на плече одного з солдатів, немов шмат м‘яса, те, що його відмовився лікувати той, кого він не дав порвати на шматки… я відкрила, що таке по-справжньому мати жорстоке серце. Може Та-Агот наша єдина надія на перемогу над Королем Тіней, але якщо в мене з‘явиться шанс скривдити його, я обов‘язково ним скористаюся. Я присягнула собі, що змушу його страждати.

Ми всі спустилися на кам‘яну підлогу залу. Та-Агот, як звір, понюхав повітря.

Вона була тут, щойно. Але куди? Куди вона втекла?

-- Вона може бути де завгодно, -- сказала я йому. – Це – лабіринт. Її пошуки можуть зайняти дні. Поки ти шукатимеш, вона може прослизнути повз тебе і опинитися в неволі Короля Тіней. Знищ його, Та-Аготе. Це єдиний певний вихід.

Він навіть не глянув у мій бік. Здається, сюди. Так. Він вирушив до сходів, де Хольгрен виготовив криваві ляльки, його люди за ним.

Тож я теж, проклинаючи їх всіх під носом і поглядаючи чи немає монстрів на павучих ногах зі щупальцями.

Та-Агот не потребував світла, щоб рухатися чорними, як ніч, кам‘яними коридорами, але я так. Оскільки його люди теж потребували, він викликав золоте сяйво, яке залило його тіло і прогнало темряву. Світло перетворило його в мішень. Я палко бажала, щоб коли на нас нападуть, бестії накинулися на нього, а не на солдатів. Якщо нападуть на них, Хольгрену точно не поздоровиться.

Час від часу Та-Агот зупинявся, щоб понюхати повітря, чи нагнутися і товстими пальцями торкнутися каменю на підлозі. А тоді продовжував полювання.

Таким чином ми рухалися вкритими пилюкою коридорами, як мені здавалося годинами. Я почала підозрювати, що Атагос навмисне водить нас кругами. Мені спало на думку, що вона планувала не дати нам добратися до Шедоуфола так довго, як тільки це можливо – ймовірно, поки не опуститься ніч, коли Король Тіней стане найсильнішим.

Я прокручувала це в голові. Все сходилося, навіть, якщо я не могла зрозуміти, навіщо їй це.

Нарешті ми наблизилися до, як я зрозуміла, святилища старого Короля-Чарівника. Невже Атагос вела нас туди навмисне? Чи була в неї якась причина йти туди, чи це була випадковість, або її божевілля? Відповідей у мене не було, і я не бачила, що це б змінило.

Ми зійшли вниз по сходах, що вели в святилище. Біля підніжжя сходів, перед дверима в лігво, Та-Агот зупинився.

Я щось відчуваю, сказав він, схиливши голову на бік. Якусь силу.

Я тримала рот на замку. Я йому нічого не була винна. Може в оболонки, яка колись була Королем-Чарівником, залишилася якась несподіванка для віковічного ворога. Може Атагос приготувала щось для брата. Що б це не було, я не хотіла мати з цим нічого спільного. В мене було відчуття, що в цьому неприємному місці зараз почнуть відбуватися неприємні речі.

Коли в моїй голові почало шепотіти Полум‘я, я ледь не вистрибнула зі шкіри. Я про нього геть забула.

Не заходь в святилище, голос Полум‘я прошипів у мене в голові. Якщо тобі не байдужа душа мага, не дозволь йому зайти також.

-- Якщо ти не проти, ми почекаємо тут, -- сказала я Та-Аготу.

Роби, як знаєш. Мене це мало обходить. Я поплескала солдата, який ніс Хольгрена, по плечу і сказала:

-- Опусти його.

Він допоміг мені положити Хольгрена на підлозі. Я перевірила, чи б‘ється його серце. Билося, слабо. З величезних рубців на шиї та обличчі, там де щупальця монстра доторкнулися до його тіла, сочився гній. Він виглядав настільки близьким до смерті, наскільки це можливо, при цьому не бувши мертвим. Якщо в мене і було якесь бажання попередити Та-Агота про небезпеку, яка чекала на нього попереду, то стан Хольгрена його придушив.

Бог поштовхом відчинив двері в святилище. Нічого не трапилося. Він зайшов у середину. Його люди за ним. Знов нічого не трапилося. Через відчинені двері я бачила частину кімнати – шматок стіни, торс скрученого трупа, блакитне світло з жаровні й непристойні танці тіней на стіні. Тоді примарні голоси почали верещати щось незрозуміле і з оглушливим грюкотом двері зачинилися.

Навіть через зачинені товсті двері я чула звуки різанини, як давали вихід тисячолітній ненависті.

Хордун привидів живиться, прошепотіло Полум‘я. Їхній голод має тисячу років і його неможливо заспокоїти.

-- Чому вони не з‘їли мене, раніше? І де ти в біса було? – запитала