Олена Олексіївна Литовченко - Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко

позирнув у давно мертві очі привида, що зараз чомусь сяяли незвичайним потойбічним світлом, і спитав:

– Отже, чим зобов’язаний, так би мовити?..

– Гер штурмбанфюрер!.. – обличчя привида розпливлося в посмішці.

– Послухайте, припиніть нарешті мене так називати! Війна скінчилася понад чверть століття тому, я давно вже є громадянином Сполучених Штатів. І вже давно ніхто не називає мене фон Брауном. Я давно вже просто містер Браун, звичайний собі містер Браун, а тому не варто…

– Ні, гер штурмбанфюрер, варто! Ще й як варто. Ви навіть не уявляєте, до чого варто.

– Чому? Поясніть, прошу!..

– Бо я – це ваше минуле, що пояснює ваше теперішне й майбутнє.

– Тобто?..

– Як ви колись використали мої напрацювання, так тепер американці скористалися вашими. А опісля викинули на помийницю, немов кружальце лимона, використане для заварювання чаю: тепер з нього вичавлені всі соки – можна викинути на сміття.

– Не кажіть дурниць, гер Кондратюк.

– Це ніякі не дурниці.

– Але ж хоч я і скористався вашими напрацюваннями, проте імені вашого не приховав! Місячна траса Кондратюка як була, так і лишилася місячною трасою Кондратюка. Отже, все чесно.

– Так, нібито чесно!..

– З чого це раптом ви ставите під сумнів мої слова?

– Бо не для вас я цю трасу розраховував! Отже, ви хоча й не привласнювали мою розробку – треба віддати вам належне, гер штурмбанфюрер, – проте все ж таки використали її на свій розсуд. Так само з вами тепер повелися американці: дали можливість…

– Передані їм напрацювання стали пропуском для мене й усієї групи моїх людей, вивезених з Німеччини, в нове життя!..

– Ну так, так, авжеж. Я ж не заперечую, що ви хотіли, аби я продався вам за бутерброди, солодкий чай з лимоном і сигарети, а тепер самі продалися американцям за власний набір розробок.

– Гер Кондратюк! Я би попросив вас…

– Стверджую, що вас та всі ваші напрацювання використовували лише до певного моменту. До якого – визначили американці, а не ви. Ну що ж, тепер усі ваші напрацювання підуть до їхнього архіву, а потім, уже через багато років, ними скористаються інші конструктори – але не ви!..

Містер Браун притиснув обличчя до складених ківшиком долоней і пробурмотів уже вголос, а не подумки:

– Припиніть знущатися, гер Кондратюк! Дуже прошу: припиніть і забирайтеся геть звідси. Забирайтеся туди, звідки виринули незваним гостем.

І почув у відповідь подумки:

«Ну, як це, гер штурмбанфюрер?! Куди ж це я заберусь?! Де будете ви, там буду і я, бо повторюю: я – то є ваше минуле… А щодо майбутнього…»

– І що ж?.. – містеру Брауну зробилося цікаво, й він підвів обличчя знов.

«А коли інші скористаються вашими напрацюваннями, то вашим ім’ям назвуть… наприклад, кратер на Місяці[126]. Або якийсь астероїд. І майбутні американські астронавти літатимуть до кратера вашого імені трасою мого імені. Як вам така перспектива, гер штурмбанфюрер?..»

І тоді, попри дуже кепський настрій, губи містера Брауна мимоволі розтягнулися у трохи саркастичній посмішці.

1973. Прапори над Чортковом

Чортків, ніч проти 22 січня 1973 року

Якщо одна за одною написати дві п’ятірки, вийде двозначне число – 55. Хто пам’ятав, що в ту ніч над Україною зійшлися оті самі п’ятірки?! Що рівно 55 років тому в Києві Українською Центральною Радою був проголошений Четвертий Універсал, де чорним по білому було написано:

А тим часом Петроградське правительство народних комісарів, щоб привернути під свою владу вільну Українську Республіку, оповістило війну Україні і насилає на наші землі свої війська красногвардейців – большевиків, які грабують хліб у наших селян і без всякої плати вивозять його в Росію, не жаліючи навіть зерна, наготовленого на засів, вбивають неповинних людей і сіють скрізь безладдя, злодіяцтво, безчинство.

А також:

Крім того, те саме Петроградське правительство народних комісарів починає затягати мир і кличе на нову війну, називаючи її до того ще «священною». Знов польється кров, знов нещасний трудовий народ повинен класти своє життя.

А тому:

Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу.

Звісно ж, згадувати про таке ніхто б не наважився! Бо найменша згадка про Четвертий Універсал обернулася б визнанням простого факту: вражена більшовизмом Росія напала на суверенну й незалежну Українську Державу, завоювала її силою зброї, проливши море крові, а потім на уламках самостійної УНР нагромадила свою потворну більшовицьку філію – УРСР, з якою й уклала так званий «Союзний договір». А отже, не було ніякої Громадянської війни, ніякого широкого народного волевиявлення на підтримку нової політики не було також.

Зате було щось зовсім інше: моря крові, гори трупів, хмари брехні…

От тільки хто про це все згадає?! Адже ті, хто обороняв УНР, або давно вже спочивають в могилах, або перетворилися на табірний порох ГУЛАГу, або розсіялися по світових просторах. Тому коли ввечері в неділю 21 січня важка холодна пітьма накривала українську землю, ніщо не віщувало попереду жодних несподіванок. Справді, минуть довгі нічні години, настане ранок понеділка, 22 січня, люди ще затемно потягнуться на роботу… Ото й усе! Тобто все як завжди.

Але щойно розвиднілося в одному з міст Тернопільщини – а саме в Чорткові, як сталося щось жахливе: на тлі світанкового неба спантеличені люди побачили чотири саморобні жовто-блакитні стяги, що їх полоскав колючий крижаний вітерець. Більше того, хтось приліпив на стіни деяких будинків саморобні прокламації, які закликали: прокиньтесь, люди: сьогодні 55-та річниця проголошення Четвертого Універсалу УНР! Прокиньтесь і радійте! Борітеся – поборете, кінець поневолення невпинно наближається!

Планетарій, Київ, 7 квітня 1973 року

На сьогоднішньому засіданні Клубу любителів фантастики «Обрій» один з його батьків-засновників – Василь Ярмошко взявся зробити доповідь «Митці про часові петлі», базуючись на романі-феєрії Олеся Бердника «Зоряний Корсар». Хоча уривки з цього твору раніше публікувалися в періодиці, позаторік він нарешті побачив світ у видавництві «Радянський письменник» у цілісному вигляді. Не дивно, що інтерес до роману провідного українського косміста був просто величезним, хоча…

Хоча через принаймні один епізод – сходження українського подружжя Богдана і Лесі Полум’яних на Говерлу перед стартом космічного крейсера «Любов», і все це в 2082 році, – вибухнув неабиякий скандал, який не вщухнув і досі. Тим паче, це був лише найяскравіший з двозначних епізодів. Бо ким був вчений Сергій Горениця?! А «зелений» криміналіст Григір Бова?! Та у цього Бердника куди не плюнь – скрізь поцілиш або в Україну, або в українця чи в українку. До того ж це українське подружжя навіть у Космосі під час польоту плодиться й розмножується.

А кому може сподобатися ще