Нечуй-Левицький - Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький

Мелася своїм зви­чаєм заїха­ла до Кан­ди­би­хи і, трош­ки при­че­пу­рив­шись, за­раз побігла до Лю­би та й по­ча­ла свої роз­пит­ки та вивідки. Лю­ба приз­на­лась, що бу­ла вчо­ра й по­зав­чо­ра в Шаті на гу­лянці й обид­ва ра­зи ба­чи­ла на ве­ранді в пізні об­ля­ги ком­панію, ба­чи­ла там і Нек­ра­ше­ви­ча й Ми­шу­ка, що ве­че­ря­ли за дов­гим сто­лом, а з па­ни­ча­ми ве­че­ря­ло зо три чи чо­ти­ри співач­ки з ка­фе-шан­та­на.

Увечері Ме­ла­ся пе­ре­ди­ви­лась в Шаті усіх панів і па­ничів: Ми­шу­ка й Нек­ра­ше­ви­ча не бу­ло. В неї тро­хи одійшло од сер­ця. Во­на по­ча­ла в думці до­ко­рять собі за заздріван­ня й навіть глу­зу­вать з се­бе за те, що пос­лу­ха­ла лег­ко­важ­ної при­ятельки.

Після спек­так­лю Ме­ла­ся з Лю­бою пішли гу­лять по пла­цу і вміша­лись в гус­тий на­товп. Му­зи­ки гра­ли, аж од­ляс­ки йшли з не­ши­ро­кої до­ли­ни по го­рах та при­гор­ках, за­ку­та­них в густі старі ли­пи та клен­ки. Кур­зал сто­яв на ви­со­ченько­му при­гор­ку; і в бу­дин­ку дві прос­торні ве­ран­ди з ко­лон­ка­ми в верхньому й ниж­чо­му по­версі бу­ло вид­но на­низ на плац, як на до­лоні. В яс­но­му освітленні бу­ло вид­но всі сто­ли. Ме­ла­ся зо­ри­ла бист­ро очи­ма по сто­лах. За од­ним дов­гим сто­лом на нижчій ве­ранді в са­мо­му кут­ку во­на не­за­ба­ром уг­ляділа Нек­ра­ше­ви­ча, а по­руч з ним сво­го Ми­шу­ка в ряд­ку інших па­ничів. Про­ти їх сиділо чо­ти­ри панні. Од­на з їх бу­ла ду­же пос­тав­на та по­каз­на, біля­ва та гар­на, з ку­де­лею ру­со­го во­лос­ся на го­лові, прит­ру­ше­но­го срібни­ми блискітка­ми. В Ме­ласі аж но­ги зат­ру­си­лись.

- Он де він ти­няється! Он де він бай­ди­кує й мар­нує гро­ша­ки! - про­мо­ви­ла Ме­ла­ся. - А я йо­го до­ма жду й сподіва­юсь, в вікна виг­ля­даю щод­ня, що­го­ди­ни. Ну, те­пер же на­чу­вай­ся! Пот­ри­вай же! А ска­жи мені, сер­це Люб­ко, хто то з ним бен­ке­тує, щоб я мог­ла об­ви­ну­ва­чу­вать йо­го в вічі пев­ним фак­том, а не наз­до­гад!

- Ото попліч з ним си­дить ту­тешній по­ет Та­ра­новський, що дру­кує свої по­га­ненькі вірши­ки в ту­тешніх га­зе­тах, але він гу­ляє завж­ди з ак­то­ра­ми цілі ночі. А он далі отой біля­вий пос­тав­ний німець - то ре­жи­сер опе­рет­ки, а за ним он­деч­ки бов­ваніє су­хор­ля­вий па­нок - то який­сь за­во­ло­ка, хер­сонський дідич. А ота біля­ва панія з ку­де­лею на го­лові - то співач­ка з ка­фе-шан­та­на, на ймен­ня Ди­во-Камілла. А хто оті три панії, що до їх за­ли­ця­ються ка­ва­ле­ри, на­пев­но не ска­жу, хто во­ни такі. Здається, ота гар­ненька, он ди­вись, що з ви­со­ки­ми чор­ни­ми бро­ва­ми, що все ре­го­че та ніби ти­ми бро­ва­ми мор­гає на Нек­ра­ше­ви­ча, - то, здається, акт­ри­са з дра­ма­тич­ної спілки, - ска­за­ла Лю­ба.

Вечеря, оче­ви­дяч­ки, бу­ла ду­же приємна. Ми­шук ре­го­тавсь, аж ку­че­ря­ву го­ло­ву за­ки­дав на спин­ку стільця, та все роз­мов­ляв з гар­ною біля­вою співач­кою. Усі за сто­лом бу­ли ве­селі. В за­кут­ку бу­ло яс­но, як удень, люд­но, ве­се­ло й гар­но. Лю­бу й Ме­ла­сю аж за­вид­ки бра­ли. Обидві во­ни так і шуг­ну­ли б ту­ди, щоб по­ба­виться хоч і до біло­го дня в то­му по­етич­но­му й ве­се­ло­му кут­ку, що се­ред тем­ної ночі був схо­жий на гар­ну сце­ну в те­атрі.

- Ой як там гар­но та ве­се­ло! - про­хо­пи­лась не­обе­реж­на Лю­ба. - Тільки нам тре­ба б схо­ваться в оте стов­пи­ще, щоб во­ни ча­сом не приміти­ли нас. Ще ска­жуть, що я зу­мис­не тут пи­ка­ла та підгля­да­ла, - ска­за­ла обе­реж­на Лю­ба.

- Сховаймось. Та мені й неп­риємно й до­сад­но ди­виться на те гу­ля­ще Ми­шу­ко­ве то­ва­рист­во, на ту збірню.

- Та ти, Ме­ла­сю, не ду­же-то тім тур­буй­ся! Усі чо­ловіки од­ним ми­ром ма­зані: усі во­ни ма­ють на­хильність до бен­ке­ту­ван­ня, ма­ють по­тяг до за­ли­цян­ня, як де по­ба­чать гар­ну мор­доч­ку.

- Усі, та й не всі, бо твій Елпіди­фор те­бе лю­бе й ні до ко­го не за­ли­цяється. Мій та­ки ле­да­що в усьому. Он­деч­ки за сто­лом він і очей не зво­де з тієї ку­делі! Хоч в гар­ма­ту, та й вист­рель ним! та­ке ле­да­що! Ну, пот­ри­вай же! По­ка­жу я тобі оту ру­ду ку­де­лю!

Обидві ве­ран­ди, і на­ни­зу, і на верхньому по­версі, бу­ли суспіль зас­тав­лені ду­же стис­не­ни­ми сто­ла­ми та щільно об­сад­жені па­на­ми. Слу­ги ни­ка­ли та сно­ви­га­ли, як навіжені. Елект­рич­не світло за­ли­ва­ло ве­ран­ди. Бу­ло вид­но усіх і усе, не­на­че вдень. На­ни­зу на пла­ну во­ру­ши­лась си­ла лю­дей, ніби ко­маш­ня в розг­ре­бе­но­му ко­ма­шин­ку. Му­зи­ки тріща­ли та гу­ли. Ме­ла­сю бра­ла за­висність, бо во­на бу­ла ду­же за­вид­ли­ва лю­ди­на. Во­на й са­ма лю­би­ла гульню незгірше Ми­шу­ка й че­рез це її бра­ла злість, бра­ли й за­вид­ки.

- Або сядьмо, або ходім до­до­му, бо я не­на­че вже вто­ми­лась отією ход­нею та веш­тан­ням і в ме­не все тіло об­важніло, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

- Про ме­не, й сядьмо, бо й в ме­не но­ги тро­хи вто­ми­лись, - обізва­лась Лю­ба,

Вони сіли од­далік од на­тов­пу на ла­ву й за­мовк­ли. Ме­ла­ся по­чу­ва­ла, що її не­на­че то­чить в серні який­сь ша­шель, во­ру­шиться щось неп­риємне й на­до­куч­ли­ве. В неї май­ну­ла дум­ка піти на ве­ран­ду, з'явиться нес­подіва­но ко­ло сто­лу, ста­ти пе­ред очи­ма в Ми­шу­ка, ви­ла­ять йо­го при­люд­но, од­лу­чить од ве­се­ло­го гур­ту й за­раз-та­ки заг­на­ти йо­го в Дер­качівку. Во­на ска­за­ла за свою дум­ку Любі.

- Ой не ро­би цього! Вий­де щось ду­же по­га­не! - втіша­ла Лю­ба.

Мелася бу­ла пал­ка в ко­ханні й ду­же рев­ни­ва. Але во­на ніко­ли не ко­ха­ла га­ря­че й щи­ро сво­го чо­ловіка. Як­би во­на йо­го ко­ха­ла, то дос­та­лось би на буб­ли­ки і Каміллі-Ди­ву та­ки там на ве­ранді, і са­мо­му Ми­шу­кові. Спе­ре­сер­дя та од злості во­на рап­том підве­лась і пішла до ви­хо­ду. Лю­ба не­охо­че й якось ніби ліни­во підве­лась і собі пішла за нею навз­догінці.

Люба про­ве­ла Ме­ла­сю до Кан­ди­би­но­го жит­ла.

- Ти, сер­це Ме­ла­сю, не ду­же су­муй че­рез цей Ми­шуків вчи­нок. Не вда­вай­ся в сму­ток на­да­рем­но. Усі чо­ловіки од­на­ковісінькі, усі во­ни ладні за­ли­ця­тись, як уг­ля­дять гар­не лич­ко та чу­дові очі. Я в цьому вже звіри­лась. Ма­буть, їм так бог дав; пев­но, та­ка вже на­ша жіно­ча до­ля, як моя ма­ма час­то лю­бе при­ка­зу­вать. Я вже зневіри­лась в ко­ханні, хоч і ко­хаю Елпіди­фо­ра, - ска­за­ла Лю­ба, на­пу­тю­ючи Ме­ла­сю.

Другого дня вранці Ме­ла­ся виїха­ла з Києва до­до­му. А Ми­шук, нічо­го не заздріва­ючи, ще гу­ляв з Нек­ра­ше­ви­чем три дні й на­гу­лю­вавсь до­нес­хо­чу. Че­рез три дні він виїхав з Києва вкупі з при­яте­лем. По­чу­ва­ючи за со­бою про­ви­ну, він поп­ро­сив Нек­ра­ше­ви­ча за­вез­ти йо­го по до­розі в Дер­качівку, щоб при йо­му й ста­ра ма­ти, і жінка тро­хи огов­та­лись і не нак­ри­ли йо­го од­ра­зу мок­рим ряд­ном. І на уб­ран­ня, і на бай­ди­ку­ван­ня Ми­шук розт­ринькав та­ки чи­ма­ло гро­шей, ще й по­зи­чив тро­хи в Нек­ра­ше­ви­ча.

Вони при­ка­та­ли в Дер­качівку са­ме