Свидницький А. П. - Люборацькі, Свидницький А. П.

її цокотні; а то ще й осталось після відданиці, як після татарви; то й плакати б уже. Одначе ж не плакали, а обидві взялись попрятувати тощо і мовчки збили такий копіт, наче по хаті сто гусей літало. Довгенько їм наче чогось бракувало: чи обідати сядуть, чи вечеряти - все наче когось нема. І мати не раз загикалась - замість Теклі Масю звала, і зітхне: - О,- каже,- десь моя доня-голубка мене згадує… Як то їй на своїм пануванні, що все погорджала попівським станом! - І почне молитись: - Дай їй, боже, щоб була багата, як земля; здорова, як вода; велична, як хліб святий! - І Орися її згадувала. Ця думала: «Чи так же їй за ляхом, як мені за кацапом?» Тільки тій сходило, а цій не миналось: чи зітхне вона, чи сльоза покотиться - Тимоха і вчепиться: «Чого здихаєш? чого розрюмсалась? Ти молиш бога, щоб мене спрягло, як з лука!..» Та почне відговорюватись, то слово по слову та й до товчеників доходить. Змовчить небога, то він: - Ти мовчиш, погорджаєш, говорити вже не хоч! - І товче. До того дотовкся, що вже не Орися жила, а тінь її ходила, що на лаву та руки зложи, то від мерця не розпізнаєш.

- Доки він буде згнущатись над тією безщасницею? доки збиткуватись? - гула громада, та тільки в оренді або де на самоті, щоб до попа й чутка не дійшла, бо попотупкаєшся коло нього на случай якої оказії та й кишеню потрясеш. До живого нікому не доходило: чужа болячка не болить, чужа потилиця не свербить,- тільки бідній матері допекло:

- Доню моя, безталаннице! - говорила вона,- гірка твоя доля нещасная! Тільки й добра, що-сь попадя; та що з того, що одна в селі, коли добра ні на пагність, супокою ні на часиночку! - І заллється гіркими сльозами.- Втопила я тебе, доню! згубила твій вік молодий!

При Тимосі ж не сміла, а так де без нього - чи між солодьчанами, чи в себе прилюдно, чи й на стороні - не таїла свого гріха, а її лиха.

- Чого ви його боїтесь? - каже було Антосьо.- Хіба він що? Що архирей йому дядько? Овва! - проте він задрипанець! проте він кацап, головоріз, лапотник ще й п’яниця.

- Добре тобі спинатись,- озветься мати,- а мене попоб’є і пропало.

- А ну хай попробує! - то турнуть з прихода, аж заторохтить!

- [Та-бо неслава, синку!]

- Та що з того, що неслава? Якби й не вертався! Та в мене є знакомі в консисторії, то так очі замию, що й з свічкою його не знайти.

- Та що можуть консисторські блохи без архирея?

- Є чутка, що цього візьмуть від нас.

- Коли б дав бог милосердний! може б, трохи присмирів, хоч би й без біди: бо що ж? - Всі будуть нас винуватити, а ніхто не скаже: було за що, то й ускаржались. А він все-таки поб’є і очорнить до того.

- А нехай попробує; то я - не я, коли по волосинці не вискубу йому оту рижу цапку.

- То-то ж оскуб-єсь, як вигнав мене з обійстя!

- Тоді було що іншого, а тепер я богослов.

- Дурнослов ти, а не богослов! - підхопила Текля.- Хіба він подивиться на твоє богословство! І він же якийсь кацапський кончивший! От зачепи, то й тобі достанеться, що й додому не донесеш та й по дорозі не розгубиш.

- Нехай тільки зачепить!.. Коли б хоч приторкнувся! Недурно в апостольських правилах поставлено: «Біяй вєрнаго ілі нєвєрнаго да ізвєржеться».

- І поб’є-таки, не то приторкнеться, і не ізвєржеться! Хіба ти не знаєш попів, що б’є, аж розкривавить, і йому ніхто ні слова, ні півслова. Не такий тепер світ, щоб за правду стояти. «Тепер неправда з панами в світлиці» і всюди, а правди й зазором не видати, як торішнього снігу.

- Тільки сорома наберешся,- додала мати,- бо ти гірш другої баби.

Колупнуло Антося за серце: як-таки - я, богослов, і гірше баби! Отже докажу, що не гірше… І з цього часу явно став проти Тимохи: чи вдома, чи в гостях; чи прилюдно, чи на самоті - просто й ріже. Тимоха подався, притих; мати й взяла собі в голову, що Антосьо важнюща персона, коли й Тимоха проти його нічичирк; і думає, що Антосьом можна залякати Тимоху, як плачущу дитину дідом чи чим другим. От раз в перепалці і різонула Тимосі.

- Ви бушуєте, поки нема мого Антося, а хай-но приїде, то дасть він вам гарту!

- Хто? хто? - з гнівом закричав Тимоха,- твій Антосьо? Ха-ха-ха!

- Засмієтесь ви на кутні!

- Ха-ха-ха! Такой дурак?!

- Хто дурак? Антосьо? Та ви й устілки його не варт з цілим своїм родом кацапським, різацьким гніздом, поганцю їден ходиш!

- Який я поганець? який? який? говори, стара відьмо! - з гуком присікавсь Тимоха.

- Отакий-таки поганець, та й годі! кацап! маркитан! коробошник! пилипон смердячий!

- Бить буду! - почав Тимоха вже по-московськи.

- Може, ще й булавою? Ти ж повинен навастриться там со сваими.

- С кем сваими?

- Ти вже не знаєш, з ким по лісах ходив та по дорогах засідав.

- Когда? ты видела, карга старая?

- Хоч не бачила, тай так знаю, що за редьку готів-єсть закацапити.

- Молчи, проклятая!

- Ось на тобі! - дала попадя дулю.

А Тимоха по руці, та: - Матери поднеси,- каже.

- Моя мати у гробі, а я тобі на лобі.

- Батьке своему.

- Твоєму в бороду, щоб не здох, кацап, з голоду.

- Зажму тебе енту пасть собачью!

- Ось на тобі іще! - дала стара дулю другу. Тимоха й знов по руці. Стара ще дулю; Тимоха по руці,- і знов так: стара дулі тиче та руки хапає, мов у лапки граються, а Тимоха руками махає, якби попасти по руці; та, не мігши, бо стара справна була, ляснув по щоці, аж луна пішла