Свидницький А. П. - Оповідання та нариси, Свидницький А. П.

Та й рушили на воду.

Серед Богу вода гребенем встала, гадюкою в'ється, що то береги високі, а там зараз і гори з обох боків, то ніде розгулятись. І збилась вже бистра на середині та, наче звір лютий, скалу гризе, хлюпається, дереться, білі хвилі гонить та реве-реве!

Саме до цього місця пригнали порон, а тінь і урвалась; місяць на цілий вид так і викотився з-за гори та білим стовпом по воді скаче. Коні сполохались - фррр! та назад і рвонули. «Ай! - скрикнула пані, і тільки хвиля чмокнула. Хитнувся порон і пішов кружала за водою; порончики наче остовпіли. «Jezus-Marуa!» 100 - скрикнула паня, вигулькнувши, і тільки мигнуло поперед очі.

- Човна! човна! - закричали з порона. А човна нема - на пристані був і то дірявий; сказано: порон жидівський, то яка там може бути справа? Поки дали знати в село, поки рибалки позбігалися та свої човни позволікали, що бог знає де по кручах на припоні стояли, то вже пора було не рятувати, а потопляників шукати.

- Диви! диви! щось з води лізе,- закричали всі, як побачили, що наче коні з води лізуть... А то і справді - були коні, і ридван ззаду, і хурман сидить - як замотав руки в віжки, так і вмер, що не розмотав, а захвартушився, то вода його не знесла, а паню знесла вода.

Закинули рибалки раз-другий сітями і витягнули паню та й прибили кілочком до кручі за сукню; і вона, що за годину так грізно відповідала на добру раду, без духу, без хуху, як поплавець на воді, гойдається попід берег. А коса, така хороша, стелиться по воді за бистрою, і в ній рибка грає. Жаль вроди тої пані, що така паня хороша була, та здалось на наругу! Збігаються люди, зглядаються, що брова чорна, як вуголь, рівна, як пузликом вивів, а на біле лице вже моравиця виступила, і посиніли рожевії губи, що так гарно цілувалися, і завмерли ті писки, що так любо осміхалися... А душа ж де?... Може, душа тут же літа при воді та на своє тіло поглядає: «Яка ж погана колода!» - каже...

Приїхав сільський пан, дали знати і чоловікові цієї втопленої, та й на другий день, чуть на зорю, взяли паню в домовину і повезли додому, а там у Ладижин ховати. А хурмана закопали при березі, жінка на який-такий хрест постаралася та гіркими слізьми заливалася і вмерле тіло споліскувала; та голосила над ним - голосила! аж гілля гнеться.

II

Втопився хурман, збулась жінка чоловіка, втопилась пані, збувся чоловік жінки, та збувся ж і біди з хати! Як поховав паню, то мало аж навприсядки від гробу не йшов.

- Слава тобі, господи,- каже,- що я збув біду з шиї! То постій же тепер! - каже,- дам же я свому синові науку, що піде слава на ввесь світ, такий щасливий буде! Якби й мене були на розум учили, то й я не знав би був біди, був би не женився.

Купив хутір в лісі, збудував хату і засадив туди свого сина - місячну дитину - межи самі хлопці. Та як він був ще цицьковий, то пан нагнав щось зо три дійних корови, накупив мізюків 101 і казав годувати.

- А жінка,- каже,- не то щоб ногою не була й коло хутора близько, а навіть як хто згадає про жінку, що є вона на світі, то в гріб ужену.

- Добре, пане! - озвались парубки і взяли панича на свої руки.

От і росте хлопець як вода, як зелена лобода в полі, так він у лісі. А пан приїде - подивиться, скаже то се, то те, зробить порядок, по своїй голові, та й поїде додому. І ген-ген знов довідається. Далі почав і частіш навідуватись, почав синка й до науки привертати. Той і вчиться, і читає вже, от вже й розуміє, що читає. А пан все йому толкує на своє, що тільки й людей на світі, що хлопці та чоловіки; а як прийдеться, що треба жінку згадати, то на ню гори верне - та й годі. І образків таких доставав, що йшли йому до ладу. Так і хлопці навчали панича, то він і вірив, що жінка й злидні - то все одно. А батько аж в гору росте, що син буде щасливий, бо не тямить світові ладу - тільки й знає, аби йому їсти досить; а голий, то й голий, а босий, то й босий - йому зарівно.

На чотирнадцятім року, чи що, прийшло паняті в голову, звідкіля він взявся на цім світі. Думав-думав та й нічого не видумав, хоч думав, може, й немалий час; то взяв та й питає в хлопця: «А ти, чуєш, не знаєш, звідкіль я взявся?» Пан учив, що хлопці для його потіхи на світі, для послуги, сказано: попихачі. Того він і каже: «чуєш», а не «брате».

- А звідкіль взявся? З землі виріс! - каже той.

- Як-то з землі?

- А так з землі, та й годі. Як гриб, так і ви.

- А ти ж як?

- Я маю маму.

- Що то за мама?

- Мама, та й годі - сказано: мама, то чого ж більше.

- То ти маєш маму,- панич каже,- а я ні.

- А ні,- озвавсь хлопець.

- То й, кажеш, з землі виріс, як гриб, а ти маму маєш... гм!.. маму... А ті решта хлопці також мають маму?

- Мають і вони,- відказав хлопець.

- То тільки я виріс з землі, як гриб, а ви всі маму маєте... Чого ж я можу ходити, як і ви, а гриб не ходить?

- Бо ви живі, а гриб неживий, бо він приріс до землі, а ви то ні.

- Чому ж я не так, як гриб, що росте і не ходить,- так і пропаде, що сам по собі з місця не зрушиться. Коли ж я ожив, чи, може, я живий і