Андрій Гуляшки - Пригода опівночі. Однієї дощової осені, Андрій Гуляшки

відкрила кришку і пробігла пальцями по пожовклих клавішах. Абакумові здалося, що по кімнаті пронісся тихий ніжний подих, наче зітканий з срібних ниток.

— Що зіграти? Веселе чи сумне? — спитала Віолета.

— І веселе, і сумне, — всміхнувся Абакум.

Вона задумалась, схиливши голову над клавішами. А він душею ніби вбирав у себе тепло, інтимний спокій цієї маленької і скромної кімнати, його одночасно охопили і сум, і невимовне щастя. Потім довгі тонкі пальці Віолети забігали по клавішах, і, хоч вона грала не бозна-як, Абакумові здалося, що вже з першими звуками кімната почала раптом кудись зникати. Все навколо перетворилось у чудову суміш кольорових і темних барв, та яскраві, світлі переважали. Наче радість переплелась із сумом, мрія про красу змахувала крилами… Мрія обіцяла щастя, якого ніколи не можна досягти. Та чого б варте було життя без цієї мрії?

Абакум не був знавцем музики, але вже з перших акордів відчув, як його охоплює трепет — наче далеке невидиме світло сповнює душу примарним сяйвом. То був Бетховен, його «Крейцерова соната», один з тих небагатьох музичних творів, які хвилювали Абакума і які він слухав захоплено. Раптом Абакум відчув, що душа його стискається від тупого болю і ніби благально простягає руки до когось, хто давно пішов і ніколи не повернеться.

Несподівано до кімнати ввійшла Йордана. Поставивши невеликий металевий піднос з кофе і коньяком на круглий столик біля ліжка, вона почекала хвилинку, похмура, мовчазна. Ніхто не заговорив з нею, і жінка, сердито знизавши плечима, безшумно вийшла.

Віолета перестала грати, повернулась, почекала, поки Йордана причине за собою двері, а потім по-дитячому розсміялась і задирливо погрозила їй кулачком.

— Як стереже мене, — сказала вона і додала: — Ви помітили, що вона зайшла без стуку?

— Ні, — сказав Абакум. — Нічого не помітив.

— Господи! — вигукнула Віолета. — Я, мабуть, страшенно замучила вас своєю грою. Ви маєте вигляд такого нещасного. Замучила, правда ж?

— Навпаки, — похитав головою Абакум. — У ці хвилини, коли ви грали, я почував себе дуже щасливим, можливо, навіть занадто.

Помовчавши трохи, дівчина сказала:

— Чудна ви людина. Щастя надає вам такого вигляду, немов у вас болить зуб. А мій Асен, коли щасливий, знаєте, схожий на повний місяць. Справжній місяць в чотири чверті!

Ваш Асен, — повторив Абакум і замовк. — У вашого Асена теж є свої дивацтва. Але ви закохані і не помічаєте їх. Так мені здається.

Віолета здригнулась, нахмурила брови, хотіла сказати щось, але тільки похитала головою. Деякий час вона сиділа замислена, потім, згадавши про накритий стіл, несподівано пожвавилась:

— Але ж кофе застигне, та й вам, мабуть, уже спати хочеться. Я погана хазяйка і зовсім не вмію розважати гостей. Сядьте до мене ближче, ось тут, на ліжку. Сидіти на дівочій постелі доводиться не так уже часто, правда ж? Так. По вашому обличчю бачу, що ви дуже нещасний, бо усміхаєтесь. У вас вираз обличчя протилежний почуттям. Ви самі тільки що признались у цьому. За ваше здоров'я!

Дівчина цокнулась об його чарку і всміхнулась.

— І за ваше! — сказав Абакум і випив коньяк одним духом. — Ви дуже любите свого Асена? — Він спитав про це зовсім байдуже і запалив люльку.

Запитання було таке несподіване, що Віолета здригнулась і різко відсунулась.

— Мені здається, я не люблю його, — кинула вона і злякано подивилась Абакумові в очі.

— Я так і думав, — усміхнувся він. І, випустивши клуб диму, спитав її так байдуже, наче мова йшла про щось зовсім незначне: — А навіщо тоді було заручатись?

Вона збентежилась і опустила голову. І тільки тепер помітила, що коліна в неї оголені. Обличчя дівчини спалахнуло.

— Це сталося якось жартома, — пояснила Віолета, обсмикнувши плаття. — Ми з ним зустрічались майже кожного ранку, бо йшли до трамвайної зупинки однією дорогою. Мені подобалось бути з ним. Він красивий, уміє цікаво розповідати. Жінки в трамваї заглядались на нього, а на мене дивились заздрісно, і я розуміла їх. Одного разу Асен узяв мене під руку, але я сказала йому, що так ходять тільки заручені. Тоді він запропонував мені заручитись, і я погодилась — думала, що кохаю його. — Вона помовчала і додала зовсім тихо, намагаючись здаватись спокійною: — Ще зовсім недавно думала, що справді кохаю його.

— А ви говорили Асенові, що ваш батько — головний лісничий Пловдивського округу? — спитав Абакум, повільно випускаючи кілечка диму. Його, як видно, не дуже цікавили почуття дівчини.

Віолета здивовано глянула на нього.

— При чому тут мій батько? — На мить її ясні очі потемніли, голос став глухим від образи — Чи не думаєте ви…

— Я не думаю нічого поганого, — перервав її Абакум. — Повірте, я прошу вас вірити мені, адже ви вже довірились мені одного разу. Пам'ятаєте? Я врятував вас від неприємності попасти в незручне становище. Отже, коли ви сказали йому про те, що ваш батько головний лісничий Пловдивського округу? До чи після заручин? Думаю, до заручин. Потім ви їздили разом з ним у гості до вашого батька, і той, так би мовити, «схвалив» ваш вибір. Асен навіть сподобався йому. Людина він товариська, знає багато різних фокусів і вміє підкоряти серця. А потім він на день-два вирушив на полювання в ліс, яким відає ваш батько. Чи повернувся він із здобиччю, не знаю. Можливо, ви мені скажете, якщо це, звичайно, не секрет?

Дівчина не відводила очей од його обличчя — надзвичайно здивована і трохи налякана. У цю мить вона була схожа на дитину, яка вперше побачила поїзд.

— Якщо я в чомусь помиляюсь, виправте мене, — з добродушною усмішкою попросив Абакум. — Людині властиво помилятись.

Віолета трохи помовчала.

— Знаєте, — сказала вона, лукаво примружившись, — якби я не боялась, що ви можете зникнути, не допивши кофе, то перехрестила б вас, хоч ніколи цього не робила, бо чула від своєї бабусі, ніби чорти одразу ж зникають, коли їх перехрестять. Ану нахиліть голову, я подивлюсь, чи немає у вас ріжків?