Олесь Ульяненко - Вогненне око

Усі пам'ятають той день, коли в бюро з'явився Ліліпут. Він і насправді був ліліпутом, карликом із зморшкуватим, обтягнутим, мов пергаментним папером, жовтим неприємним обличчям; такі от падають навзнак на арені цирку під верещання дітвори, і від того злі, як ті оси. Всім клеркам забаглося подивитися на таке диво. Вони полишили свої теревені, мугичучи щось під ніс, шастали коридорами, як великі сірі мухи. Ліліпут, видавалося, не звертав на те уваги, але зеленів із виду, так, що губи дудкою червоніли, готові бризнути кров'ю, на ходу він робив розмірені рухи ручками, одвисле гузно, підтримане вилинялими зеленими вельветовими штанами, проробляло дивні рухи, мовби зовсім не належало тілу. Тулуб не рухався – миготіли самі куці ніжки і ручки в чорних рукавичках. Його безброве обличчя з плескатим чолом іноді поверталося на зачаєний писк, що його випускала дамочка, задивившись на нього надто протяжним поглядом, в якому можна вичитати що завгодно, але не розум. Ліліпут незворушно відвертав голову, тупотів далі, поважно трусячи одвислим гузном. Він стукав упевнено, вперто, якось навіть зло у двері до пані Лоли. Він зникав, а за годину ця дивна пара йшла коридором. Отоді з'являлося щось загрозливе в повітрі. Бюро втихало: хто втуплювався в чашку з кавою, хто в «Пентхауз» чи «Бурду» – ляскали в пружкій тиші сторінки, зрідка ненароком бабахкали підбори. Пані Лола зупинялася, по-бульдожому розтягувала посмішку, якимось зачудованим жестом вказувала на Віталія, – мовби й не на нього. Тоді, як водиться, з'явилися плітки. Подейкували, що Ліліпут справді працював клоуном. І Віталія зацікавив той чоловік. Це сталося трохи пізніше. Спочатку, як і всіх, його проймала цікавість: що то за чоловік, котрий так легко заходить до секретної кімнати. Щоправда, з'являвся Ліліпут рідко, тому й викликав пожвавлений рух серед службовців, але весь час, як жук, перебираючи ніжками, підбирався до кабінету пані Лоли. А за тиждень пані Лола почала викликати до себе молоденьких дівчат, буцімто на співбесіду. За тиждень дівчата розраховувалися. Це й дійняло Віталія, – він зателефонував до високого начальства, проте так і лишився без відповіді, а Ліліпут походжав по бюро, натягуючи рукавички, ні з ким не вітався, нахабно встромлюючи носа в паки пожовтілого паперу. Тоді Віталій занишпорив по всіляких установах, де лишилися ще давні знайомі доктора Шмулєвича. Намарне. Правда, старий чоботар, що зараз відкрив новеньку кав'ярню, добросердним шепітком попередив, щоб він, Віталій, облишив це діло, бо біди не уникне. Знову безтямна колотнеча вулицями з тисячами голів і рук. Дивлячись на буркотіння юрмиська, він розумів, що позбувся навіть фіктивного права називатися начальником. Він нипав по притихлому бюро, а товаришка Лола сиділа у своєму загерметизованому кабінеті, і її дух пролазив у всі шпарини. Десь ближче до вечора чоловіки в сірих костюмчиках джерґотали мухами, огинаючись біля дверей товаришки Лоли. Це бісило Віталія; він аж скипав, але від того тільки розливалася жовч. Скрушно він повертався до свого помешкання, і сюди, мов галюцинація, проникав хрипкий, низький баритон товаришки Лоли. Клерки лопотіли лавсановими штанцями. Вони слизькими щурами вилазили з кабінету, на ходу застібаючи матні, розкидаючи навсібіч винуваті посмішки. Іноді з дверей кабінету чулося віслюче ревище. Запрілий бідолага вилітав, мов корок, а за хвилину, потрушуючи тілесами, з'являлася товаришка Лола. Вона нічого не говорила. Вона важко ступала, витираючи піт із чола, проходила між столами, одвислими боками чіпляючи теки з паперами. Вона заохочувала вуркотливим голоском до роботи, сходячи п'янкими запахами, немов обіцяючи щось більше. Після таких от відвідин роботи не було. Клерки встромляли свої гостроносі писки в чисті аркуші паперу, тамуючи шалене гупотіння серця. Вибух обурення, розчарування, гіркоти завжди викликала з'ява Ліліпута. Він виринав у кінці коридору, а вже голови чиновників піднімалися хвилями. Він проходив повз перекошені злобою ревнощів обличчя клерків, нахабно війнувши жіночими парфумами, потрушуючи одвислим задом у незмінних потертих вельветових штанях. Бувало, він проробляв так ось губками: «чвик, чвик, чвик». Оте «чвик» розсердило Віталія. По обіді, не заставши товаришки Лоли, Ліліпут став нипати між столиками, виставивши губки, бризкаючи слиною навсібіч, продовжував оте своє «чвик… чвик… чвик…». Віталій якраз вичитував, по-доброму, якомусь новенькому кресляреві. Плювок – і оте чвик потрапило йому на рукав піджака. Тиша, туга і встояна, заколихалася, війнувши смородом. Віталій повернув лисіючу голову і якось гугняво вимовив: «Добродію, прошу вас залишити бюро!» – Ліліпут видав своє чергове «чвик». Тоді він ухопив карлика за шкірки, підняв, що той аж забовтав ногами, здіймаючи цілий листопад, – і поніс між рядами, під подивовано видовжені обличчя підлеглих. Він майже збіг сходами кілька маршів, із усього розмаху, смакуючи, засмалив носаком під гузно Ліліпута. Відтак він повернувся і, подивований, захолов на місці.

Купка клерків, мов та мурашва, обліпила здоровенне тіло товаришки Лоли і намагалася дотягти її до сходів. Товаришка Лола чіплялася куцими пальчиками за слизьку лаковану поверхню столиків, німо пручалася, певна своєї сили. Купка клерків, вереснувши, натужилася, зрушила товаришку Лолу, і вона гуркнула під тривалі оплески зі сходинок.

Після цього дійства він неждано відчув утому. Якусь хвилину дивився на збуджених підлеглих. Він начебто оглух, – чорні дірки ротів ворушилися, а там рожеві корінці язиків і білих гландів. Йому видалося, в слизькій пароті, що десь високо кричить жайворонок. Не досидівши повний день, подався додому. Вдома на нього чекало кілька грубих листів і телеграма. Він взяв до рук листи, мовби зважуючи, – телеграму занесло протягом під ліжко, і він дивився на червонястий аркуш, що лопотів, чіпляючись краями за розкидані книги, креслярські дошки, і цей лет рожевенького листочка виштовхував з нього масну думку, розірвану, завислу в буденності: ця легко запланована життям вистава розкривається, на його подив, досить довго, болюче і до обридлого непотрібно затягнуто, мов каракулі арабського письма… Листи від батька. Батько докладно описував якісь незрозумілі події, скаржачись на здоров'я, на голод, що давить провінцію. Він сповіщав, що в наступному році займе місце прокурора, і продовжував розлогим візерунчастим письмом добротно описувати події кільканадцяти років. Віталій втомлено кинув листи на стіл, гадаючи: як ото краще відповісти старому, щоб той не образився? Тоді він віником дістав телеграму. Це від Фішерів. Фішери сповіщали, що його, Віталія, батько помер. Віталій почув скреготіння жайворона, запахло волошками і мигдалем. Він важко сів на кріселко. Намагався уявити домівку. І нічого не приходило: роками він уявляв тихі вулички, тиша котрих перебивається гупанням антонівок, дзижчанням джмелів на бузкових квітах будяка; як стоїть