Олесь Ульяненко - Вогненне око

частину мар на коліщатках повз Віталія. Гуго підводить голову, чим викликає у юрби подібне до «оаах». Віталій бачить чорні дупла замість очей, кутиками вуст, опущеними зовсім по-блазенському, стікає брудна жовта рідина. Гуго напівлежить, викидаючи з розірваного зіркою рота згустки вибіленої крові, говорить: «Хрест. Це все хрест! Він надто тяжкий для людини… Він більше, ніж тягар…» – Голова падає, начебто хто вдарив навідліг. Віталій одводить погляд, чманіючи, бреде центральною вулицею, раз по раз збиваючись зі шляху, до свого нового помешкання на розі вулиць, де височіє консерваторія. По дорозі він майже грудьми зіткнувся з натовпом. Знову ті ж червоні прапори, завислі в безвір'ї. Два десятки горбатих дідів з позеленілими до моху обличчями, оточені охороною з хлопчаків, котрі, судячи з усього, знемогли від надмірного солодійництва. Вони попискували, намагаючись перекричати міський ґвалт: «Янкі – геть звідси!» На якусь мить Віталію видалося, що одне обличчя він десь бачив. Проте парило, стрижі краяли повітря над вилущеним асфальтом. Це його несподівано сповнило люттю й додало сили; але він, скоряючись досвіду, продовжував іти, думаючи, що на нього чекає велика світла кімната, де похрускують нові шпалери, лампа кидає рожевий клапоть заспокійливого світла на грубий, власноруч витесаний стіл, за яким так легко думати, викреслюючи черговий гелікоптер.

Коли він прочиняє кватирку, то тільки тут, у цьому місці, вперше за стільки років помічає, як росте трава, витягуючи свої пагони до сонця, викидає бруньки каштан. Це проймає його легенькою судомою, навіює щось далеке, несказанне й непережите. І вже за півгодини з вікна, широкого і світлого, він бачить злинялу пустку неба, заставлену жовтими коробками будівель. Він бачить натовп, що стікається до мармурового стовпа з архістратигом Михаїлом, поставленого кілька років тому біля фронтону головпоштамту. Він часом задається питанням, що аж намуляло півкулі мозку; якою б то він хотів бачити цю строкату юрбу? Від одного слова «юрба» з'являється гусяча шкіра. І коли він дивиться у вікно, до нього приходить думка; руйнуючи затишок, вона напливає, мабуть, звіддалік, – що ось так несподівано помирають лишень ті, які ніколи не йшли по життю, дотримуючись власних слів, що ними проголосили той шлях, поставивши його вище букви закону; він думає, що то є плата за облуду, за неспроможність втриматися за нитку власного розуму, плата за глум над навколишнім, над тим, що впустило до себе, прижилося в тобі; і чи спроможна людина торувати шлях, підтриманий дрібненькими думками, пославшись холодно на щось вище, як на підтримку. І Віталій побачив себе ніяким. Його пробиває гострим списом страх. Він бродить з кімнати в кімнату, переховує папери, потім палить і червоними од жару очима топить погляд у вогні, в чаду, спостерігаючи до млості, як кіптява пожирає те, котре промовляло до вічності. До нього враз доходить, що дійсно десь поряд животіє надія на повернення. Його кидає в піт, і впродовж кількох днів, вільних і порожніх, зір прикутий до однокрилого талісмана, що висить на стіні під Богородицею. Віталій думає про смерть і божевілля, про привидів і самотність.

Праця на новому місці не захоплює його; він здебільше клопочеться про підлеглих, що скаржаться на нестачу грошей та на дрібні побутові проблеми, вистоює в чергах по всіляких міністерствах, пише відозви, жертвує гроші на партії, на сирітські притулки без сиріт, а з товстопикими, нещасними од нудьги добродіями. А потім – тиша в його кабінетах, ляскання глянсованих часописів, сморід тричі перевареної кави, важкий сопух туші і притлумлених балачок. Страх уже натягував тоненьку паволоку. Він заборонив вмикати приймача, щоб люди не відволікалися. Та з'являється пані. Ця пані з'являється великою кометою. За чверть на сьому, коли чоловіки в сірих лавсанових піджачках розсували лікті, мляво добалакуючи вчорашні плітки, нюхаючи димок над горнятком з кавою, вона виставляла ногу, потім другу, й, так пританцьовуючи, просувала своє тіло стильним, під модерн, коридором. Наче бридячись, чи то гордуючи, піднімала злизане підборіддя, квадратне, густо присипане пудрою. Обличчя в неї розплиле, споловиненим місяцем, кутики очей по-псячому опущені, а зіньки вибалушені. Більше про неї нічого сказати, хіба що додати, що в неї був здоровий вигляд обличчя, а тіло товсте й драглисте. Вона курила сигарети «Житан», офіційно належала до соціал-марксистської партії і весь час натякала, що вона ніколи, ні в якому разі не співчувала комуністам. Що то за партія, навіть Віталій не знав. Жінку звали Лола, мала вона десь за сорок років.

Поводилась на початку тихо, проте неспокій заворохобився одразу по прибутті її на місце служби. А неспокій той був зовсім іншого ґатунку. Тільки-но вона усамітнювалась у кабінеті, відгородженому од усього чиновницького світу важкими кованими дверима, чоловіки в сірих костюмах, виструнчившись, піднімали голови і, мов якісь тварини, нюшили повітря; відтак під час обідньої перерви вони проповзали у відгалуження одного з численних коридорів і, мугикуючи під носа пісню, проходилися поодинці, а то й попарно під дверима секретного відділу, що ним і завідувала пані Лола. По цій порі двері у пані Лоли були навстіж прочинені. Вона розвалювалася у шкіряному кріслі, розправивши плечі, приспустивши бретельки на чорній, схожій на пеньюар сукні, виставивши прозоре мереживо комбінації. Чоловіки нюхали запах «Житану» і вільгого поту Лоли. Так упродовж тижня. Віталій наскочив на них несподівано, коли вони вишикувалися в довжелезну чергу. Він якось порожньо подивився на це дійство.

Не знати чого постовбичив з хвилину під зніяковіло запалу тишу серед своїх працівників, що пооберталися за звичаєм спинами. Хрипкий, прокурений голос товаришки Лоли вивів його із заціпеніння, – і він подався східцями геть, подалі, гнаний жаскою хвилею хіті до міста, що спливало в пароті, віддаляючи звуки його кроків як чужі. До нього доходить, радше вирушає, одлітає в один із днів, що длубатися в людських долях – справа намарна. Яка користь досліджувати вчинки, та ще міняти їх? Це однаково, що змусити рухатися манекени в супермаркеті, де сновигають тисячі отаких нещасних, гноблених мурах, вовтузяться під сонцем прожекторів долі, мовби та комашня на порепаній од спекоти гріха землі, бо хтось невидимий рухає, руйнує, зводить докупи, роз'єднує, щоб кожного завести в йому відведене кошарище. Це прийшло до нього у дні крицевої аскези, вичавлюючи гіркі сльози над світом його народу, виструнчуючи його сумління перед вибором – руйнувати або виборювати щось інше. Але пройде час, різоне крилом, – і невидимий перст зітре з його чола ось це, як першопричину всякого гріха людського, що він його всотає, загнавши в загату світла,