Василь Павлович Січевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

Деякий час дорога вилась окрайкою високого берега понад фіордом, але скоро одвернула праворуч і, огинаючи кам'яну гряду, подалась у тундру до перевалу, що висів під важкими хмарами. Лейтенант відкрив свій планшет, розгорнув карту. Я поглянув на неї одним оком, проте і того мені було досить, щоб зрозуміти — от Тромсьє до Балстада неблизько. Червона ниточка дороги вилась горами, ущелинами, тулилася до ручаїв і малих річок, серпантинила до перевалів і потім, петляючи, спускалась од них у долину. Нам треба було форсувати ще кілька фіордів, перебратися через гірські хребти, подолати не п'ятнадцять, а добру сотню кілометрів. Це лиш навпростець, коли б летіти до нього, мета нашого рейду — Балстад — був поруч.

Я вже говорив, що окрім тих завдань, котрі поставив перед нами командир дивізії, були у нашої групи і надзавдання, про які знав лише Бояров. Зараз, дивлячись на розгорнуту лейтенантом карту, я згадував слова генерала: «… зробіть це неодмінно, коли, звичайно, вдасться дістатися до Балстада…» Справа в тому, що Балстад стояв далеко від доріг, якими, як я собі уявляв, повинен був розгортатися наступ наших військ. Зараз ми перебували у Східному Фінмарку. Це була та провінція Північної Норвегії, де всі дороги од фіордів, мов гілки до стовбура дерева, збігаються до магістрального шосе. Балстад стоїть на одній з таких гілок. Коли б нам поталанило і ми дісталися до магістралі, а потім і до повороту на Балстад, то довелося б, наперекір логіці, повертати праворуч, тобто на північ і навіть трохи вертатися назад, у той час, коли наступ безумовно покотиться на південь. Нема чого там, біля того Балстада, затримуватись військам, коли на півдні оперативний простір, дороги асфальтовані, хоч до Балтики газуй. Тут тобі і машини, і танки — все пройде, а на півночі гори, камінь, урвища. Ні, така логіка мені не зрозуміла, проте запитувати у нас не годилося, до того ж не час — у машині двоє сторонніх людей.

— Спитай у них, куди вони їдуть? — без тіні гумору наказав мені Бояров. Я опустив скло, що відділяло нас від салона, і як міг, переклав пастору запитання.

— Ми їдемо додому, — відрубав старий.

— А де ваш дім?

— У Хейккі.

— Це тут, одразу ж за перевалом, — уточнив шофер.

— Спитай, чи є на дорозі контрольні пункти, — вказав Бояров.

— Ні, нема, — відповів мені пастор. — І в Хейккі теж нема.

— Контрольний пункт на автостраді, — вже з власної ініціативи підказав хлопець. — Там у них казарма і патрульні машини. Це кілометрів десять за перевалом.

Пастор кинув на свого шофера строгим оком і зронив якесь слово. Я не зрозумів його значення, але хлопчина заморгав білими віями, зачервонівся до вух і всю дорогу, поки ми їхали разом, не сказав ні слова.

На перевалі падав ріденький сніжок. Чорна хмара черкала обвислим черевом об гострі скелі, з них сіялись сніжини. «Хорх» проскочив у вузьку щілину між гранітними гостряками і почав спускатися. Внизу лежала залита вечірнім сонцем долина. Праворуч здіймались прямовисні стіни кам'яних велетнів. Хейккі приліпився до їх підніжжя. Це був невеличкий виселок дворів на тридцять — сорок з обов'язковою в цих місцях кірхою посередині. Дорога, якою ми спускалися в долину, пролягала десь, може, за півкілометра від крайнього двору. З гори було добре видно його вулиці, двори, але дивно, що ніде не було людей. Хейккі виявився порожнім, так наче всі його жителі вимерли. Я доповів про свої спостереження лейтенантові.

— Зупини.

Бояров вийняв бінокль і довго роздивлявся Хейккі, потім сказав:

— Спитай, у чому справа.

Я спитав. Наші пасажири мовчали. Я повторив своє запитання, доповнюючи його виразними жестами. Розуміючи, що відмовчатися не вдасться, пастор розвів руками і відповів, що нічого не може з цього приводу сказати. Коли вони їхали в Тромсьє, в Хейккі все було, як завжди, а що сталося за час їх відсутності — він не знає. Старий звернувся до шофера, чи не знає той, може, що чув серед людей. Хлопець підняв свої гострі плечі ледве не до вух і похитав головою.

Бояров ще раз подивився в бінокль, однак те, що селище залишене, було видно і неозброєним оком.

— Що ж, мабуть, заїдемо в гості, — сказав лейтенант. — Все одно до ночі треба десь перебути.

Ми звернули з асфальту на мощений червоною цеглою путівець і за чверть години вже їхали спорожнілими вулицями. Будинки дивились на нас переляканими очима віконниць. Забута кішка шарахнулась з-під коліс І вмить опинилася на високому паркані. Очі її спалахнули зеленими вогнями. На площі «хорх» підняв у небо зграйку голубів. Вони покружляли над кірхою і якось ліньки повсідались на дзвіниці.

— Зупиніть, — сказав мені пастор.

Я натиснув на гальма. Ми зупинились біля будиночка, що нічим не. відрізнявся від інших. Схожі один на одного, охайні і причепурені, вони збіглися на площу до кірхи. Старий, крекчучи, виліз з машини і, наблизившись до хвіртки, стукнув у неї своєю палицею.

— Сельві! Де ти, Сельві! А йди-но сюди!

Йому ніхто не відповів, і він пішов через двір до ганку, сердито постукуючи палицею об каміння доріжки. Штовхнув двері. Вони повільно прочинилися. Малиновою тривогою відгукнулися циліндри різновисоких дзвіночків над дверима.

— Невже і ця стара дурепа потяглася й собі за іншими? — почув я голос пастора, котрий уже не приховував свого роздратування.

— Кого це він? — спитав лейтенант, звертаючись до шофера.

Хлопець знову зачервонівся, але відповів:

— Покоївку. Її звуть Сельві. Вона пішла, а він сердиться.

— Куди ж вона пішла?

— Куди всі, туди й вона, — зам'явся хлопець.

— А куди всі? — строго спитав я.

Він підків на мене голубі, чисті очі і відповів: