Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

class="book">— Оце ти добре сказала! — схвально кивнула головою Агата. — Особливо про гідність.

— То ви вважаєте, що я така собі розпусниця, так?! — розлютилася Клаудія. — У мене немає гідності?!

— Як би це тобі, дитино, сказати… На мою думку, якщо я вже можу висловитися, тут абсолютно немає із чим спішити.

— Звідки ти знаєш? Ти вже колись це зробила?

— Ні.

— Ну, звичайно! Це як зі сліпим про кольори балакати!

— Може, так, а може й ні. Бо я таки щось знаю про цикл, овуляцію і плідність. І я хочу, щоб секс був пов’язаний із коханням.

— То й чекатимеш собі аж до смерті!

— Може й так, але мені це якось не заважає, а тобі, Зосю?

— Обидві йдіть до монастиря! — гарячкувала Клаудія. — Або задовольняйтеся самі під душем.

— Принаймні там гігієнічно!

— Як узагалі сталося, що від Магди та її улюбленого гурту ми перейшли до сексу? — здивувалася Зося.

— Було не чіплятися до мене!

— Ніхто до тебе не чіпляється. Ми просто хочемо, щоб у твоєму житті з’явився якийсь лад, сестро! — заспокоювала її Агата. — Ми тебе приручили. І тепер відповідаємо за тебе.

— Я знаю про тебе й твого хлопця. І хочу тобі допомогти, от тільки не знаю, як саме. Я гадав, що Промінь мені допоможе, але він утік. Може, ти мені підкажеш, що треба робити?

— Якби ж усе було так просто.

Петрусь зрозумів, що Прагнення не дасть йому жодних вказівок. Крім того, воно говорило пошепки, ледь чутно. Невже з ним щось станеться? Може, воно захворіло, бо тужило за хлопчиком? Яка таємниця крилася за цим усім?

Раптом за вікном почувся тихий спів. Петрусь визирнув і побачив Квіткову Пані, яка походжала серед високих трав. Обережно, поклавши до кишені покинуті раніше камінці, хлопчик спустився сходами й побіг до саду.

— Я познайомився із Прагненням.

— Он воно що? — Пані зривала квіти й щось наспівувала, не звертаючи уваги на Петруся.

— І я хочу йому допомогти.

— Це добре.

— Але не знаю, як.

Квіткова Пані показала Петрусеві свого букета.

— Бачиш ці квіти?

— Так.

— Якого вони кольору?

— Темно-сірі.

— Доки не побачиш кольорів, не зможеш допомогти Прагненню. А коли побачиш, то сам знатимеш, що треба робити.

Зажурений хлопчик сів на східцях і почав щосили вдивлятися в сад. Бачив сірі кущі під темно-сірими деревами й сіру траву, у якій росли світло-сірі квіти. Примусив очі дивитися ще пильніше, але все було марно, речі довкола залишалися сірими.

— Хочу бачити кольори! — проказав він уголос, неначе це бажання могло щось змінити.

Агата була дуже схвильована, але найцікавіше залишила собі насамкінець. Спершу читання. Упоравшись із ним, вона приклала до Магдиних вух навушники й увімкнула пісню. Стояла поруч і спостерігала, але нічого не відбувалося.

— Спокійно. Я знаю, що ти можеш. Знаю, що хочеш. Знаю, що ти там, сестро. Постарайся. Ти тільки постарайся. Ну, піднімай свою схудлу дупу! Якщо тобі стало снаги полетіти до Закопаного й назад, залазити в чужі сни, то можеш ворухнути бодай пальцем, га? Або розплющити очі. Ну ж бо, покажи, на що ти здатна, бо я не чекатиму тут до безкінечності! Зараз заберу в тебе плеєр і все. Моя терплячість має свої межі. Окей, ти сама цього хотіла!

Не зауваживши жодної реакції, розчарована Агата витягла з Магдиних вух навушники.

Коли вона клала плеєр на тумбочку, мізинець хворої ворухнувся.

— Мабуть, ми забагато сподіваємося. Лікарі виявилися безсилими, то що ж ми можемо? — Агата була у відчаї. — Хай йому грець, а мені здавалося, що це така класна ідея.

— Це справді класна ідея! — не поступалася Зоська. — Просто треба бути терплячішими!

— Проте часу залишається дедалі менше! Пригадай, що казала її мама. Що шанси на те, що вона прокинеться, маліють із кожним тижнем.

— Не можна отак відразу здаватися! У нас усе вийде, розумієте? Вийде! Я це відчуваю! — Клаудія говорила, як у трансі.

— Шкода, що ти нічого не відчувала, коли Агнешка робила з тебе… Ну, сама знаєш… Зірку інтернету! — просичала Агата.

— Припиніть! Вічно ви сваритеся! Здуріти можна! Змініть платівку бодай раз!

— Але ж ми не сваримося, — здивувалася Агата, а Клаудія підтвердила її слова кивком голови. Вона погладила Агату по волоссю й сказала:

— То вона просто з мене кепкує, але взагалі Агата добра дівчинка.

— Що?! Я?! Я найгірша, найогидніша й найпідліша з усіх! — Агата щосили вдавала розлючену, а сама ледь стримувалася, щоб не розреготатися.

— Ти?! Підла?! Ха-ха! Ти, мабуть, не знаєш, що це значить.

— Схаменіться, дівчата, так ми їй нічим не допоможемо, — тільки й сказала Зося.

Схопився на ноги й побіг нагору.

— Ти й досі тут? Відгукнися! — кликав Петрусь, але Прагнення не озивалося. — Будь ласка, скажи хоч щось! — та довкола лунали самі чужі голоси. — Допоможіть мені хтось! — благав малий.

— Прагнення вщухло, Прагнення вмовкло, Прагнення заснуло, перетворилося на пил… — почув Петрусь шум Вітру, який влетів крізь вікно.

— Що ти таке кажеш?! — скрикнув Петрусь крізь сльози. — Це неправда! Ти брешеш! Я не хочу! Воно моє! Тільки моє! — останні слова хлопчик прошепотів до себе, а тоді безсило сів на східцях. Та за мить підхопився, викинув камінці з кишені, вибіг у сад і щосили гукнув:

— Послухай мене, Вітре! Я викинув камінці! Я