Вальтер Скотт - Квентін Дорвард

преосвященство буде сам винен, коли зорі не показуватимуть так, як йому хотілося б.

Він знову взяв гаманець і зважив його на долоні.

— Може, в цьому поганенькому футлярі лежить діамант або перлина великої вартості. Я чув, що король буває щедрий до марнотратства, коли вбачає в цьому власну вигоду, — сказав астролог.

Галеотті випорожнив гаманець — у ньому було всього-на-всього десять золотих монет. Обурення його не мало меж.

— Чи не думає він, що за таку низьку плату користатиметься з плодів небесної науки, яку я вивчав у відлюдника-вірменина Кіркора, що не бачив сонячного світла протягом сорока років, у грека Дубравія, котрий, кажуть, воскрешав мертвих, і навіть у шейха Ібн-Халі, якого я відвідав в його печері у пустинях Фіваіди? Ні, присягаюся небом! Той, хто так зневажає науку, повинен загинути через своє неуцтво. Десять золотих! Та я б посоромився запропонувати стільки моїй покоївці Туанетті, щоб вона купила собі нове намисто.

Кажучи так, обурений мудрець усе ж таки висипав десять золотих у великий, підвішений до пояса капшук, який Туанетта та інші співучасники його марнотратства звичайно примудрялися спорожняти швидше, ніж філософ із усією своєю наукою встигав наповняти його.

Розділ XIV
ПОДОРОЖ

Я бачу, Франціє, тебе, країно див

Природи та мистецтв: ти знов передо мною!

Твої сини, що їм утіхою є праця,

І щедро дякує за пильний труд земля;

Дочки-смугляночки, що сміх у них в очах,

Волосся чорне їх, мов воронові крила!

Проте, о Франціє, ти знаєш стільки лиха

Як за старих часів, так і за наших днів…

Невідомий автор

Уникаючи всяких розмов з ким би то не було, бо такий був наказ, Квентін Дорвард поспішив одягтися в простий, але міцний панцир з набедрениками й нарукавниками й надіти на голову стальний шолом без забрала. Поверх усього він одягнув красивий замшевий каптан, оздоблений і гарно гаптований по швах — такий, як носили економи знатних родин.

Усе це приніс йому в кімнату Олів’є і, як завжди вкрадливо усміхаючись, улесливо сказав, що його дядька навмисне поставлено на варту, щоб він не розпитував про ці таємничі готування.

— Ми постараємося вибачитися за все перед вашим родичем, — сказав Олів’є, знов усміхаючись. — А коли ви, любий мій синку, повернетесь цілим і здоровим з подорожі, успішно виконавши доручення, то не сумніваюсь, що дістанете в нагороду велике підвищення, яке не тільки позбавить вас необхідності звітувати комусь про ваші вчинки, але й дасть можливість вам самому командувати і вимагати звіту від інших.

Кажучи це, Олів’є Диявол вважав, напевне, що бідний юнак, чию руку він так приязно стискував, неминуче загине або попаде у полон, виконуючи доручення. Він додав до цих прекрасних слів маленький гаманець з золотом на дорожні витрати як подарунок від короля.

За кілька хвилин до дванадцятої години ночі Квентін, згідно з даними йому вказівками, пройшов у другий двір і зупинився коло Дофінової башти, де, як знає читач, була тимчасова резиденція графинь де Круа. Тут він побачив вершників, призначених для охорони, двох віслюків, навантажених багажем, трьох спокійних коней для графинь та відданої їм служниці і доброго бойового коня для нього самого, сідло на якому виблискувало стальними бляшками при білому місячному сяйві. Дорвард не зронив жодного слова. Люди сиділи в сідлах нерухомо, і в неясному світлі Квентін з радістю побачив, що всі вони були озброєні і тримали в руках довгі списи. Їх було тільки троє, і один з них прошепотів Квентінові з сильним гасконським акцентом, що провідник приєднається до них за Туром.

Тим часом вогники, блимаючи поза гратами башти, свідчили про те, що графині квапливо закінчували лагодитися в дорогу. Нарешті маленькі двері, що вели з башти в двір, відчинилися, і три жіночі постаті вийшли в супроводі чоловіка, закутаного в плащ. Вони мовчки посідали на коней, а чоловік у плащі пішов уперед, обмінюючися паролями й сигналами з вартовими, повз яких вони проїжджали. Так вони, зрештою, минули останній з цих жахливих бар’єрів. Тут чоловік, що був їм за провідника, зупинився і тихим голосом сказав щось до двох жінок.

— Нехай небо благословить вас, государю, — пролунав голос, який вразив вухо Квентіна, — і простить вам, коли ваші наміри не такі щирі, як ви кажете! Тепер єдине моє бажання — якнайшвидше опинитися під захистом доброго єпіскопа Льєжського.

Той, до кого звернулися з такими словами, промимрив щось у відповідь і пішов назад за ворота. Квентінові здалося, що при місячному світлі він пізнав у ньому короля. Мабуть, неспокій, що той відчував через від’їзд своїх гостей, змусив його самому бути присутнім на випадок, коли в графинь з’являться якісь вагання або ж виникнуть ускладнення з боку сторожі замку.

Покинувши замок, вершники деякий час їхали дуже обережно, щоб уникнути ям, пасток та інших перешкод, влаштованих там на превелике незадоволення сторонніх осіб. Проте гасконець, як виявилося, чудово орієнтувався в цьому лабіринті, і за чверть години їзди вони вже були поза межами Плессі в парку й наближалися до міста Тура.

Місяць, який тепер вийшов з-за хмар, лив ціле море світла на чудовий краєвид. Вони бачили, як велична Луара котить свої хвилі через найродючішу рівнину Франції між мальовничими берегами, на яких височіли башти й тераси, росли оливкові гаї й виноградники. Вдалині видно було мури міста Тура, старої столиці Турені, з фортечними баштами й визубнями, що під місячним світлом здавалися білими. За ними здіймалося готичне громаддя, яке спорудив благочестивий єпіскоп Перпетус ще в п’ятому столітті, а згодом з архітектурною майстерністю надбудували Карл Великий та його спадкоємці, — найвеличніший храм у Франції. Поряд видно було башти церкви святого Гасьєна й похмурі контури замку, який був за старих часів резиденцією римського імператора Валентініана