Жанна Куява - Гордієві жінки

в нашій владі. Може, я й сама цим питанням займуся. Наприклад, у тій квартирі, де жила Аліме із сином і яку потім викупила «англічанка», так ніхто й не з’являється. Вона сиріє і пустує, а «в хаті тре’ жити, її тре’ топити – дровами й людським духом», – як колись зауважила стара баба Санька. Мудра жінка. Незабутня.

То там, у тій, що справа від нас, квартирі, яка для мене досі асоціюється з історичкою Аліме Рустемівною та її сином Айдером, можна було б влаштувати таку собі вчительську відпочивальню. Хай би приїжджали дідусі й бабусі погріти спинки біля річки, де мочить ноги ясен і купаюся майже круглий рік я. Бо вода – то моя стихія.

Як і Вікторова.

Він до мене приїжджає, він про мене пам’ятає, це все, що я можу написати в кінці цього щоденника. Бо раптом через багато років його прочитають мої діти?! Бо про дітей я досі мрію і вірю, що доля мені їх обов’язково пошле, подарує…

На цім трикрапка.

P. S. Записів більше не вестиму. Бо живу так, як вирішила сама, тобто мене мало що мучить так, як раніше, до отої незабутньої недільної тиші, яка напророчила мені зустріч із Віктором. Його, до речі, я теж називаю Вітром. І дякую за те, що не минає мого рідного «Хутора очеретянок». Півтора тижні тому був, то сказав, що по-справжньому любить. Я щаслива.

Все, замовкаю…

P. P. S. Ледь не забула. Іван Петрович Бурда одружився, тобто весілля ще не було, як і походу в загс, але дружину додому привів уже через півтора місяці після нашого розставання. Та жінка дуже сподобалася його матері. Отака чудова розв’язка. Отакого проворного й спритного чоловіка могла би мати я.

Але я маю набагато більше – справжнє кохання. За що дякую Долі.

Лія, березень 2013 р. Епілог

Від Софії надійшов лист. Тобто він був навіть «замовним». Уранці, коли Лія збиралася до школи, за дверима зашелестіла трава під велосипедними колесами – то приїхала листоноша й сказала, що мусить передати лист від замовника просто в руки адресату.

Лія розписалася на якихось документах і взяла листа в руки. Він був товстеньким.

Софія взагалі-то листів не писала, адже сестри легко одна одній додзвонювалися по мобільному й могли сказати все, що хотіли. Учора, щоправда, вона попередила, що до Лії має надійти лист із важливою інформацією, яку казати по телефону й не годиться, і незручно, і не наважується.

Отже, лист – у Лії.

Вона дістала вміст. Усередині був аркуш із зошита в клітинку і ще один конверт.

На аркуші писалося:

«Ліє, до нас почала приходити Варця Гапониха, донька діда Гордія. Тобто мені здається, що вона справді по-доброму ставиться до нас із Семеном і Сашком. Вона так і носить усюди із собою вінка зі штучних маків – то на голові, то в руках, розмахує ним над собою… Дивна. Мені здається, вона це робить через скорботу за моєю матір’ю Надією… Може, правду люди кажуть, що вона її звела зі світу? Її ж баба знахаркою була…

Одно слово, останнім часом вона приходила й наполегливо старалася щось мені пояснити. А я не годна зрозуміти жодного сказаного нею слова. Все, що вона каже, ніби їжа, провалюється з рота прямо в шлунок. Тобто я чую тільки гортанні нерозбірливі звуки і все.

І от нарешті вона постаралася й написала те, що так старанно мені доказувала. Баба Люда якось сказала, що Варка ходила в школу, закінчила три чи навіть п’ять класів, то писати вміє. І то правда. Бо з того, що я прочитала, стало ясно дещо важливе для нас усіх.

Надсилаю тобі цього її листа. Збережи його. Як і все, що маємо від наших рідних, найкращих і незабутніх жінок родини Маковій.

З любов’ю, Софія.

Лія розкрила другий конверт. Ще зчудувалася, чому це Софія так переконливо написала, що вони належать до родини Маковій, як то неправда. Але дістала тим часом другого листа. Зрозуміла, чому він видався таким «черевастим» – Варка Гапониха написала «дещо важливе» на цупкому альбомному аркуші. І ось що це таке:

Се знаю тіки я.

Ще знала моя баба й моя мати. Але їх уже нема на світі.

Перед смертю баба сказала: Євко, вийди, Варко, лишися.

Мати вийшла, але все підслухала.

Баба сказала: Устинині близнючки – не Степанові. Він дітей мати не міг. Те знали в його сім’ї ще до того, як він женився на Устині. Він малим тяжко перехворів свинкою… Але Степан хтів женитися, і всі цьой факт скрили од Устини.

Баба сказала: Варко, Устинина Надя, що з дідом Вітром живе, – твоя рідна сестра по батькові. Подружися з нею, вона добра дівчина.

Потом, як бабу похоронили, мати мені сказала, що хай тільки ступлю ногою у двір діда Вітру, то приб’є мене. Того я до Наді не ходила і квітів маку не злюбила. Бо Надя для мене – то й була квітка маку, така палюча і така красива. Полюбити ті квіти означало полюбити Надю, а я не могла. Бо матір я любила більше і слухала, як нікого. І ще ми з нею були дуже нещасні, бо нас батько Гордій покинув, а до Надиної матері пішов.

Я завжди знала, що батько Гордій – ще й батько близнючок Надії і Марії.

Але він того так і не взнав.

Якби ж то він те знав із самого початку…

Потім я поняла, яку ошибку зробила, поїхала до вас у Приграддя, узнала, де живете, бо дехто по селі вже дузнався. Думала, батько живий, то скажу йому правду про його і Устининих дочок, але не вспіла.

Пробачте мені.

І моїй матері теж пробачте. Їй навіть більше пробачте, ніж мені. Бо всі ми грішні, а моя мати – то, може, й більше од усіх грішна. Тільки не просіть, бо не скажу, чого. Ви й самі догадаєтеся, як захочете й добре подумаєте…

Бо од правди не втечеш. Хіба, можеш умерти, так її й не узнавши.

Як сталося з Надькою.

Як сталося з Устиною.

І як сталося з моїм батьком Гордієм Маковієм.

З нашим батьком.

І вашим рідним дідом.

…Тема наступної виховної години, яку Лія Павлівна Маковій старанно готувала для своїх третьокласників, звучала так: «Прийти додому, запитати в діда: хто він?»

Ж. К.

Примечания
1

Назва селища вигадана (тут і далі примітки авторки).

(обратно) 2

Шипатий –