Пол Стюарт - Північ над Санктафраксом

— Допоможіть мені підняти його, — гукнув Живчик решті. — Гуку, ти винесеш його звідси?

— Ве! — ревнув блукай-бурмило, і здоровенною лапою відірвав хлопця від землі.

— Вам не втекти від нас. І думати забудьте. Покиньте хлопця, — роз’яріло сичали пурхоблуди і лопотіли крильми над їхніми головами. Вони були голодні. Запах крові лоскотав їм ніздрі, тлумлячи почуття страху. У Ночолісі так важко знайти соковиту їжу, а тепер без бою відпустити свою здобич? І тут кілька пурхоблудів, згорнувши крила, каменем шугонули вниз. Решта ринули за ними.

— А-а-а! — закричав Гайориб, коли три гострі пазурі різонули його по обличчю. Він замахнувся своєю шаблюкою. Живчик міцно стискав держак батькового меча. Вони поставали обабіч Гука і обмахувалися сліпма, штрикаючи пітьму круг себе та роблячи випади, а що пурхоблуди не полишали своїх атак, то у головах мандрівників аж дзвеніло від пронизливого лементу нападників.

— Облиште його, — верещали вони, — покиньте хлопчака. Він наш!

— Гайориб, як бути? — нервувався Живчик. — Нам ні за що їх не відігнати.

Не кажучи ані слова, Гайориб нагнувся і почав згрібати в одну купу грудки липучої багнюки. Потім сягнув до хлопця, що лежав у Гукових лапах, стяг із нього плаща і обгорнув ним безформну брилу, яку щойно зліпив.

— Готово! Гайда звідси, — зашепотів він. — І прошу: дорогою всі думайте, як це сумно, що доводиться скоритися долі й покинути Кулькапа.

— Не йдіть. Не забирайте його, — благали пурхоблуди. — Облиште хлопця, а то вам буде непереливки!

Пробираючись у темряві, Живчик учинив, як сказав йому Гайориб: зосередився на думці, яка це жахлива трагедія, що вони покинули свого юного друга. Гук і Гайориб робили те саме. Не ступили вони й сотні кроків, як на землю знову почали шугати пурхоблуди.

— Виходить, — озвався десь у глибинах Живчикового мозку Гайорибів голос. — Тримати так і надалі.

Який жаль, що ти лишаєшся тут! — думав Живчик. Та невдовзі ми повернемось по тебе, Кулькапе. Присягаю!

Позад них — із кожним їхнім кроком далі й далі — пурхоблуди зліталися на загорнуту в плащ купу болота. Її вигляд не викликав підозр. Запах — теж. Але хлопця там не було! Раптом крізь дерева долинув далекий крик люті — блуди зрозуміли, що їх обкрутили навколо пальця.

Гайориб обернувся і витер чоло.

— Ми відірвалися від них, — сказав він. Потім водоблуд став навколішки і знову припав вухом до землі. — Я чую воду. Ми вже зовсім близько.

— Близько до чого? — запитав Живчик.

Гайориб кивнув головою вперед.

— До чорного серця Темнолісу.

На вершечку Піднебесної Вежі у Санктафраксі Професор Темрявознавства був на межі відчаю. Стрілка свавільно металася вгору-вниз. Тахометр розбився на друзки, не набагато краща доля спіткала й силомір та анемометр, а тендітний матеріал із крил лісової молі, з якого виготовлено чуттєфільтр, звисав шматтям. Усі до одного цінні прилади розпадалися на кавалки. А позбавлений змоги збирати достотні дані, що він тепер скаже вченим та учням, які вірили своєму Найвищому Академікові й сподівалися, що він з’явиться до них із поясненнями цієї раптової зміни погоди?

Він підійшов до розбитого вікна і, прикриваючи очі від суховію, поглянув на своє укохане летюче місто, що розкинулось унизу. Не було видно жодної споруди без слідів руйнівних ураганів. Зметені з постаментів статуї. Повалені вежі. Уся бруківка обсіяна уламками. На кожному даху зяють діромахи — то позривали покрівлю могутні смерчі, вдаривши минулої ночі з відкритого неба.

Не дивниця, що закуреними коридорами шепотілися про евакуацію плавучого міста. Одначе Професор і гадки не мав покидати Санктафракс. То була його святиня, його домівка, то було його життя. А ще він мав дослідити трьох повітряних піратів. Живолуп Тарп і гоблін Смілоголов були непохитні у своєму бажанні дочекатися Живчика, хоч би що думав із цього приводу хитруватий Сім’якрил Сльота.

— О Небо, заступися за нас, — тужно буркотів собі під ніс Професор. — І коли це все скінчиться?

Прямуючи на звук дзюркітливої води, Гайориб продирався глухим лісом, решта йшли за ним. Кулькап лежав у Гука на лапах.

— Мені так прикро, — стогнав він. — Я не хотів. Вони казали: Кобольд Мудрий. Вони казали.

— Кулькапе, все уже позаду, — втішив його Живчик. — Тепер ти у безпеці. Як ти гадаєш, чи міг би ти вже йти?

— Гадаю, так, — відповів Кулькап, і Гук м’яко поставив його на землю. — Живчику, то все через мене…

— Тихо! — просичав Гайориб. Його вуха-опахала ворушилися. — Я чую наближення великої небезпеки. Ми ще не покинули краю блудів.

Вони потихеньку чвалали вперед, нога за ногою, і кожен тримався за плече переднього. Торував шлях Гайориб. Ліс був темний, достоту смоляний, і в плащах із каптурами троє небесних піратів були невидимі. Позаду тьопав Кулькап — добряче охлялого після недавньої пригоди, його проймали дрижаки. Він не мав потреби гасити плащем сяйва, але так було холодніше. Стояла глибока тиша, непроникна, як і пітьма.

Потім Живчик побачив їх, просто перед собою, — блискучі очі на довколишніх деревах. Він різко втяг у себе повітря. Чи вдасться їм пережити другу навалу?

— Сюди! — зненацька закричав Гайориб, залопотівши своїми кажанячими вухами. — Йдіть на звук води. І не прислухайтеся до блудів!

Щокроку спотикаючись і зашпортуючись, усі четверо гналися крізь оманливий ліс; очі, ні на хвильку не уриваючи свого танцю в гіллі, облягали їх чимраз тісніше, а думки знову заполонив страхітливий шепіт:

— Ви нікуди не подінетесь! Вам нізащо не втекти!

— Стійте! Залиштеся тут із нами…

— Живчику! — заблагав Кулькап. — Я не