Автор невідомий - Українські традиції

На горах та холмах любили міститися боги, – тут їм приносили жертви, і ставили їхні боввани (ідоли), як то робив князь Володимир у Києві. В одному Слові Єпископ Кирило Турівський, письменник другої половини XII віку, розповідає, що зцілений Христом говорить євреям: «Чи ли на високия холми хощете м'я повести, іде же ви своя діти бісом закаласте?»

Людина бачила, що камінь мав велику силу, вагу й твердість, і тому він здавна став фетишем, предметом поклоніння. Звідси поставали камінні баби, в чудодійну силу яких вірили. На горах бували камінні вибоїни, а в них збиралася вода, дощова чи джерельна, і ця вода вважалася особливо цілющою. Земля багата (пор. приказку: «Будь багатий, як земля»), і не тільки тим, що родиться на ній, але й тим, що в ній в глибині переховується.

Але земельні скарби пильно охоронюються зміями та всякою нечистою силою, тому приступ до них дається не кожному, а тільки відунам. Правда, в ніч під Купайла цвіте папороть, і хто дістане його цвіт, тому він розкриває земельні скарби. Закопані в землі скарби легче даються відшукати і в час від Великодня до Вшестя (Вознесения) – іншого часу їх не відшукати.

Свята земля, Святе й усе те, що вона родить. Всяка їжа в Україні сильно поважається й зветься Даром Божим, а як Дар Божий, мусить шануватися.

Найбільша клятва, як подано вище, – це клятва землею: при клятві землю цілують або їдять її. Пор. у Куліша: «Аж землі сирої ззів, що матір спалить». У Нечуя-Левицького «Я готова заприсягтись і землі ззісти». О. Кобилянська подає: «Крові невинного земля до себе ніколи не приймає».

В повісті «Під тихими вербами» 1901 р. Борис Грінченко оповідає: «Можна так ізробити: застукати його десь самого, і бити, аж поки заприсягнеться й землі з'їсть, що поступиться тією десятиною. Тоді вже гаразд буде: раз, боятиметься, щоб знову не бито, а друге: як заприсягнеться землі з'їсти, то такої присяги ніхто не зламає». «Заприсягнеться перед Іконою і святою землею!» «Тю на вас, дядьку! Чи нам землю їсти, чи що, присягаючись?» (щоб ви повірили).

У повісті «Під тихими вербами» 1901 р. Борис Грінченко так описує землю за народніми звичаями:

«Земля жива, – вона все чує й знає. Усі гріхи людські бачить і вгинається, як по ній грішник іде… А як якого, то й з ями викине мертвого. Як люди гарні до неї, вона радіє й пособляє їм, а як ні, то плаче й гнівається. Гнівається того, що її не шанують. Вона – наша мати, вона – свята! Її цілувати треба, кланяючись… А в нас що роблять? – Не то дитина дурна, а й здоровий лобуряка сяде та й давай кийком гатити по ній»…

«Або, колись було, молодиця, як несе обід орачам, то вбереться, як на Великдень: візьме плахту гарну, розпустить намітку довгу, бо так треба до землі йти. От вона й родила і на вгороді, і на полі. А тепер іде молодиця – прости Господи – як та росомаха: у самому очіпку, ще й начоси повипускає, а замість плахти – задріпана спідниця. Ну, хіба ж це шана землі? Ну, вона, Свята, й гнівається…

Є багато оповідань про всякі дорогоцінні каміння, а деякі з них і чудодійні. Напр. славний проповідник XVII в. Іоаникій Ґалятовський у своєму «Ключі Розуміння» 1659 р. л. 495 подає: «Ґаґаток (цебто янтар чи бурштин) боронить от ужа, бо его уж боїться, і утікаєт от него».

Земля Свята, і не терпить пролиття крови, особливо невинної (Пс, 105. 38), що буде пімщено (Буття, 9. 6). Пролиту на землю кров треба зараз же засипати землею (Лев., 17. 13, Втор., 12. 16, 24), щоб не побачило її сонце.

За народніми повір'ями землетруси віщують нещастя. Так, Іпатіїв Літопис під 1295-им роком розповідає: «Потрясеся земля по всей области Києвьской і по Києву: Церкви каменния і деревяния колебахуся, і всі людиє, видяще, от страха не можаху стояти: овиі падаху ниции, інші же трепетаху. І молвяхуть друг ко другу: Сиі знамення не на добро бивають, но на падение многим, і на кровопролитьє, і на мятежь мног в Руской Землі. Єже і сбисться».

Первісна людина рано запримітила, що вода приносить їй і природі велике добро, бо оживлює землю й робить її плодючою. Ось тому здавна вода була обожувана, як сонцева сестра. Вода має велику силу (пор. приказку: «Будь багатий, як земля, а здоровий, як вода!»), яку виявляє особливо весною, в пору розтавання снігів, коли вона все рве на своєму шляху, а в давнину води взагалі було більше, як тепер.

Як окрема стихія, плодюча й родюча, вода була скрізь обожувана, як море, озеро, річка, копанка, джерело, криничка, колодязь і