Олексій Анатолійович Кононенко - Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

Я допоможу – приберу і його! – сказав Ґероґли і відрізав ніс разом з верхньою губою. – Дивись-но, і нижня губа у тебе відвисла, треба й її прибрати.

Він відрізав губу, і обличчя старої стало геть бридким, як вісь маслоробні. Схопив стару за плечі, потягнув до вогнища, пхнув її у груди, що аж впала вона. Бідна стара слізьми умивалась, стікаючи кров'ю, а побачивши, що він до неї наближається, з жахом подумала: «Що ще він хоче?» Ґероґли схопив розжарений рожен і встромив його старій у живіт. З шипінням рожен вийшов зі спини – душа старої вилетіла слідом.

Висмикнув Ґероґли рожен і перевів дух.

Але серце, розпалене гнівом, ніщо не могло заспокоїти…

Побачив він у стіні двері. Турнув їх – двері були зачинені. Ударив ногою – двері відчинилися. Тут побачив Ґероґли скарби старої – золото, срібло, гроші, золоту егретку Агаюнус, притис її до грудей, сльозами окропив. Взяв він егретку, зібрав усі коштовності, повернувся назад, покурив, а потім перекинув кальян, підштовхнув труп старої головою до вогню, щоб подумали, що вона померла, одурівши від паління.

Приставив до стіни драбину з сорока перекладинами, перебрався на інший бік і на світанку повернувся до оселі діда.

– Сину мій, немає на тебе погибелі! Ну і сина мені бог послав! Аніж таким скарбом володіти, краще по вуха бути у боргах.

– Чому це так, діду?

– То опівночі ти повертаєшся, то вранці. Мабуть ти злодюга, злодійством промишляєш. Коли-небудь дізнаються про це, і шах мене стратить.

– Не бійся, діду! Яке там злодійство! Тримай, ось гроші, золото, сміливо витрачай скільки потрібно.

І він віддав дідові всі скарби старої.

– Якщо ти не грабіжник, то звідки у тебе таке багатство?

– Я добув все це, промишляючи як каландар.

На другий день дід подумав: «Віддам я йому у дружини свою доньку».

– Бери дружиною доньку мою, – сказав.

– Нехай твоя донька поки ще нареченою побуде, діду!

– Ой, сину мій, страх мене бере, що ти підеш, кинеш мене. Навік я хочу породичатися з тобою.

– Та ти що, де ж це видано, щоб названий син кинув названого батька? – завірив його Ґероґли.

…Добре… Про кого тепер піде мова?

Через десять-дванадцять днів у фортеці стало відомо про смерть старої. Дійшла ця звістка і до падишаха.

– Мій падишах! Стара твоя вчаділа від кальяну, впала у вогонь і померла. Служили у неї п'ять скороходів і дві служниці. Вони виламали двері, поцупили всі скарби і втекли…

Падишах приїхав до палацу старої і на власні очі переконався, що біля трупа старої кальян валяється. Голова старої вся обвуглилася, тільки плечі вцілили.

– Так, видно дійсно вона впала у вогонь, вчадівши від кальяну, – вирішив падишах.

…Про кого тепер піде мова?

Ніхто не міг підійти до Ґир-ата. Падишах через глашатаїв оголосив: «Хто буде доглядати Ґир-ата, кормити-поїти його, я віддячу так, як і старій».

Ґероґли почув цю звістку. Прикинувшись, що нічого не знає, запитав старого:

– Діду! Про що глашатаї вашого хана кричать? Хан збирається в набіг чи на полювання?

– Сину мій! Ти так нічого і не зрозумів.

– Не зрозумів, діду…

– Тоді слухай: одна стара вкрала у суніта Ґероґли коня Ґир-ата і віддала падишахові. І ось стара чи то вчора, чи то позавчора померла – впала у вогонь, вчадівши від кальяну. Було у неї п'ять скороходів і дві служниці. Вони добро її пограбували і втекли.

Ґероґли про себе подумав: «Цікаво, а на чиє ж добро ти живеш?»

– І ось ніхто тепер не може підійти до цього коня. «Хто зможе доглядати коня, годувати-по-їти його, тому віддячу я так як і старій», – обіцяє падишах.

– Слухай, діду! Якось я сім років служив у Ґероґли конюхом. Я зможу доглядати коня, поїти-кормити його.

– Ну, якщо ти зможеш бути конюхом, я піду до падишаха і скажу йому про це.

– Іди і скажи так: «Є у мене молодший брат. Опинився він у полоні в Ґероґли і жив там сім років. Сім років служив він конюхом. Потім утік він і нещодавно повернувся». Більше нічого не говори.

Пішов дід до падишаха і передав ці слова. Падишах наказав: «Іди, приведи свого брата!»

Дід разом з Ґероґли повернувся до палацу. Зайшли вони, стали, шанобливо нахилившись, склавши руки на грудях.

– Слухай-но, каландаре! Ти і насправді зможеш доглядати Ґир-ата, коня Ґероґли?

– Я ходив за ним і раніше, тасгире. Ось тільки чи впізнає він мене, може очі у нього гірше бачать.

– Очі у нього не стали гірше