Олексій Анатолійович Кононенко - Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

повернувся у покої старої, покурив, випив чаю, з'їв шашлик. Рожен він знову засунув у вогонь – може ще знадобиться.

Підійшовши до краю ліжка, обережно підняв покривало.

– Хто це насмілився відкривати моє обличчя у такий час?

– Ну, а якщо і відкрити твоє обличчя, так що ти утнеш?

Зачувши його голос, настільки страшний для неї, стара різко підхопилася в ліжку. Бачить – поруч сидить Ґероґли…

– Сину мій, салам-алейкум! Будь гостем, давай привітаємося, як здавна заведено.

Вони міцно потисли одне одному руки… Що ж, самі знаєте, як то воно бути захопленим зненацька.

– Із такої далечіні ти прийшов, сину мій, стільки поневірянь переніс. Чи варто було так себе занапащати? Я доглядала Ґир-ата, годувала його, поїла. Саме завтра збиралася я осідлати його та привести до тебе. А ще я хотіла привести двох верблюдів і дівчат-невільниць.

Стара почала торочити без упину все, що на розум їй наверталося.

– Мовчи вже! Я сам прийшов, щоб не утруднювати стару людину.

– Сину мій! Ти кажеш «щоб не утруднювати», а погляд у тебе суворий, губи трясуться, ти зблід. Заспівай мені пісню, з неї я дізнаюся, добро чи зло ти замислив.

– Ех, стара! Невже я пішки пройшов із Чандибіля, щоб пісень тобі співати!? – заперечив Ґероґли, але поміркувавши заспівав:

У мій рідний Чандибіль тебе я привів, Над позірною жебрачкою змилостивився я. У домі своїх батьків дав я тобі притулок, Багато обдарував, стара, я тебе. За все за це, у відповідь на мою доброту, Терзання і муки дала ти мені, Віроломно Ґир-ата украла мого, У потайній твоїй норі відшукав я тебе. Чи не твої це медоточиві вуста? Чи не твої це руки злодійські? Втікати тобі немає куди, стара. Зараз По справедливості я уб'ю тебе. Де, кажи, захований кінь мій Ґир-ат? Від гніву мого тобі не втекти, Уб'ю я тебе, вирву очі твої, Це, стара, Аллах карає тебе. Довго тебе шукав, нарешті знайшов, Ворогом твоїм став, натрапив на твій слід. Вуха і ніс я тепер відріжу тобі. Будуть сміятися люди, дивлячись на тебе. Ґероґли, нарешті я досяг мети. Нарешті втішилось помстою серце моє, Про повернення Ґир-ата я Істину просив, До мого дому він мене доведе.

Коли він доспівав, стара закрила вуха, сказала:

– Сину мій, твоя пісня неприємна мені…

– А ти міцніше закрий вуха, стара, – сказав Ґероґли і ножем відтяв їй вуха. – На вогнищі у тебе смажився кебаб. У цій фортеці немає у мене іншого дому, немає рідних, тому я його з'їв. Пробач мені мій гріх, стара. – Він простягнув їй вуха і продовжив: – Але щоб і ти не залишилася без кебаба – візьми, це м'який кебаб, їж!

Неначе бродяча собака шкірячи зуби, стара кидалася з одного боку в другий.

– Не крутися, бабо, або я вб'ю тебе!

І почала стара жувати вуха своїм беззубим ротом – щелепи аж до носа діставалися.

– Бачу, тобі ніс заважає.